сьогодні проспав. за десять хвилин зібрався і вилетів на преспоказ докудейз. якимось дивовижним чином встиг і на початок пресконференції, і на фільм. власне, побував на репетиції відкриття фестивалю. але пост не про це.як колишній працівник кіно42, я люблю заходити сюди раз на декілька місяців: побачити працівників бурси, які вже погано мене впізнають, зловити хвилю ностальгії та інші маленькі радості життя.годину тримаюсь, дивлюсь на ці говорящі голови, з яких, власне, і складається фільм, але в якийсь момент у мене в голові починається процес, дуже схожий на біль у кишківнику після чогось поганенького — коли вже неможливо спокійно сидіти в кріслі. вольовим рішенням я підіймаюсь і весело йду в туалет та на перекур, щоб зробити собі невеличкий антракт.коли я мию руки, із сусідньої кабінки виходить прибиральниця та набирає воду у відро поряд зі мною. якась дивна хвилинка незручності, але жінка перериває паузу питанням: «а ви ремонтуєте телевізори?».звісно, мені треба було відповісти «так» і спитати, чи потрібні їй мої послуги. але я настільки розгубився, що не знайшов кращої відповіді, ніж сказати, що я кінокритик. так ми і познайомились із тетяною. я розказав, що два роки тому працював у кіно42, а вона тут лише декілька місяців.заради таких смолтоків я б кожен день їздив на ранкові преспокази. бо зрозумів, що робота в кінотеатрі, ремонт телевізорів та кінокритика знаходяться десь поруч і в якийсь момент можуть ототожнюватися.люблю свій плащ «трудовика»