Після вогню завжди залишається попіл,Феніксом з нього не вийде ніхто із нас.Дим полетить за вітром кудись у жовтеньІ затанцює з Богом останній вальс.Коли скрипка стихне й Богу відтопчуть ноги,Дим, мов мотузка, зав’яже його в дурман.Сонце крізь хмари освітить нові дороги,Хмари за сонце сховають новий роман.Пастор в каплиці почує чергову сповідь,Трохи пожурить. Відпустить покутний гріх.Зречеться себе у молитві за нову повіньІ в покаянні чекатиме судних днів.Листя закрутить у вихрі північний вітер,Усміх Джоконди проб’ється крізь спомин днів.Відлуннями сліз окличуться мертві дітиНа кладовищі квітів старих життів.Полум’я ватри хрусне, немовби кістка,Трісне під серцем, неначе розкол ребра.довга як ніч, туманно-тягча вічністьповідає казку про танго із зла й добра.Слухач її буде жахливо тупим й невдячним,у січці матерій його недолугих мрій,кров, що тече в чорних венах його зап’ястя,не вартує жертви жодної із Марій.Декади й століття, що стали на службу людству, як тіні химер, відійдуть у стару цитадель.Пекельне світило спотворить усе до пусткиЙ остання надія програє свою дуельВершники мчатимуть…в галоп на залізних конях,І гуркіт копит та брязкання від мечів,здригатиме землю розкатами гніву й громуУ передвір’я останнього із дощів.