На днях я отримала кілька повідомлень про те, що мій досвід горювання може несвідомо допомагати усім: тим, хто втратив і тим, хто, на щастя, не має такого досвіду, щоб знати як обережніше ставитися до перших.

Для того, щоб трішки бути корисною я вирішила відрефлексувати це. Усе написане виключно мій досвід, пишу як для когось, так і для себе.

Улюблене: люди, які цього не проживали, найкраще знають як горювати, як правильно плакати і як сильно ми заважаємо померлому тим, що «тримаємо його душу». Якби ж ми мали таку силу)))

Будь-які емоції, які проживає людина в горі - нормальні.

Нормально, коли людина злиться на оточення, яке не розуміє, навіть нормально злитися на померлого. На жаль, ми не обирали такої реальності для себе, але вона вже є і треба вчитися з цим бути.

Вирази «живи далі», «він би хотів, щоб ти жила», «він став твоїм ангелом охоронцем» - дратують і не працюють.

З часом мені прийшло розуміння реальності, бо якщо на початку я не вірила в це і заперечувала горе - то згодом приходить відчуття безвиході і безнадії, що все далі буде інакше і його не повернеш.

Від піку безвиході насправді краще відштовхуватися.

Не стало краще чи гірше, стало просто по-іншому. Дивне відчуття, коли любов стає іншою, її тепер неможливо описати.

Нормально, коли шукають знаки від померлого. Він точно подає знаки і продовжує діяти в житті. Головне не заперечувати це тій, хто втратив. Вона точно і чітко відчуває цей звʼязок)

За щасливою усмішкою, успішними сторіс, дорогими покупками, фліртом - стоять море сліз і переосмислення себе, щоб хотіти жити далі.

Колись мені надіслали скрін з повідомленням:
«і так, нам всім треба зараз бути дуже тактовними один з одним, бо насправді ти ніколи не знаєш, що на душі в людини…»

Не знаю як закінчити цю рефлексію, скажу словами свого полеглого нареченого Андрія: «все буде дооообре».
Ми маємо право на життя без почуття провини. 🫂
Я вчуся це робити і мені здається, що у мене непогано виходить.

Якщо вам відгукнувся цей допис і було цінно - напишіть в коментарях чи ділитися далі.