​Знаєте, друзі, був у мене період, коли я категорично перестав викладати подяки. Подяки, які давали мені особисто або нашому Благодійному Фонду «Крона Надії». Чомусь здавалося, що це зайве. Що достатньо просто зробити справу. Але з часом зрозумів: це не мені потрібно. Це потрібно — ЇМ. Тим хлопцям, які: — йдуть до командирів,— пробивають ці подяки,— вмовляють у штабі,— долають бюрократію, втому і скепсис.- вручають їх- і потім спрашують: "Ну скажи, все ж нормально?"Ці Подяки — не свідчення моєї роботи. Це свідчення їхньої віри в те, що допомога важлива. Що ми поруч. Що ми не кинули їх самих. Що , коли їм щось потрібно, ми примчимося на допомогу... Тому я тепер викладаю кожну таку Подяку з гордістю. Бо це — моя вдячність ЇМ. За те, що я маю честь бути хоч трохи корисним. Так було і цього разу. Харківщина, район Борової. Прямо після тренування на Дронобої - помпача проти ефпевішок - тримаю в руках цю безцінну для мене Подяку. І висновок тільки один: усе, що можемо, повинні зробити, щоб підтримати Сили Оборони України!