Увірувати в щось, коли ти в Україні, — то не питання смаку чи світогляду, це майже необхідність.

Якщо не покладаєшся на Господа, можна вірити в долю, ППО, давньоєгипетську богиню котів Бастет, везіння, Таро, Єдиний телемарафон чи постулат «ну як йобне, то що я вже зроблю?». Я, коли прибуваю до Києва, наприклад, вірю, що мене не порішить балістикою, бо я ховаюся в коридорі квартирки на вулиці Шептицького. Хіба мене не захистить український архієпископ та митрополит? Можна навіть з ліжка не вставати, але будь-яка віра, підкріплена ритуалами, працює краще.

І ось ми гуляємо з подругою Львовом. То вже той етап дружби, коли однаково, що робити, аби разом. Після «Адідасу» та магазину парфумів, де ми облилися Бакарою і ледь не відійшли у засвіти від удушення, вона мені пропонує піти в собор Святого Юра.

— А що ми там робитимемо? — питаю.
— Ну шо… Купимо в церковній крамничці браслети дружби із сердоліку та аметисту і попісяємо у «Святоюрківській кав’ярні». Там є піца з ананасами.

Крім браслетів, жінка в крамничці запропонувала нам також купити парфуми (спасибі, ми щойно попередні у туалеті «Львівських круасанів» ледь відмили) та свічки, аби поставити біля ікон, які до нас промовляють.

— Що таке «промовляє», Маша? — пхаю ліктем подругу в поперек. — Як я зрозумію, яка до мене говорить?
— Відчуєш, — каже.

Я кружляю собором, взагалі не розуміючи правил гри. Що маю відчути? Згадала історію подруги, яка перед вінчанням прийшла на сповідь. Їй священник каже: «У чому ти згрішила перед Богом?» За православною традицією вона мала відповісти: «Згрішила ділом, словом і помислом», батюшка їй волею, даною Боженькою, відпускає гріхи, і можна їхати на пробний весільний макіяж — молода знову молода і готова до таїнства. Але подруга була не в контексті — з релігійного в її родині були лише пасочки та затиснута між книгами крихітна іконка, вислана родичкою разом зі світлинами її дітей у смугастих кофтинках. «У чому ти згрішила перед Богом?» — питає її священник. «Та наче нічо такого», — відповідає та.

От і я — ходжу-ходжу зі свічкою, але нічого не відчуваю і не розумію. І тут я бачу на стіні зображення Шептицького — він похований у крипті собору. Починається вечірня служба і якийсь неймовірний — ніжний та дзвінкий, як стук кришталю, — спів хору. Ми з митрополитом дивимося один на одного, але промовляю я:

— Дякую, — кажу. — Особливо, коли «Циркони» летять. Ну, ти сам чув.

Гавайську піцу не замовляли. Ми не релігійні, але все ж не настільки далекі від Бога.