Гепард — коли еволюція зробила швидкість способом життяУкраїнська назва: гепардНаукова назва: Acinonyx jubatusРодина: Котові (Felidae)Підродина: Малі кішки (Felinae)Рід: Гепард (Acinonyx)Ареал: переважно Африка на південь від Сахари; залишкова азійська популяція — в ІраніСтатус IUCN: уразливий (Vulnerable, VU)Гепард — єдиний сучасний представник роду Acinonyx і найближчий родич не леопарда, а пуми та ягуарунді. Колись його ареал простягався майже через усю Африку, Аравію, Близький Схід, Центральну Азію й до Індії, але сьогодні вид зберігся приблизно на 9% історичного ареалу. Основні популяції лишилися у Південній та Східній Африці, а азійський гепард природно зберігся лише в Ірані. Сучасні оцінки говорять приблизно про 6500 статевозрілих тварин у кількох десятках субпопуляцій, багато з яких невеликі й ізольовані. Близько 77% відомого сучасного ареалу лежить поза класичними заповідними територіями — на приватних, громадських і господарських землях. Тому майбутнє виду залежить не тільки від національних парків, а й від співіснування з людиною. У диких тварин GPS-нашийники зафіксували близько 93 км/год — менше за популярні 110–120 км/год. Та головна перевага гепарда не максимальна швидкість, а здатність за секунди прискорюватися, різко гальмувати й змінювати напрямок. Під час полювання здобич майже ніколи не біжить по прямій, тому маневровість часто важливіша за рекордний спринт. Усе тіло гепарда пристосоване до такого руху: довгі кінцівки, дуже гнучкий хребет, легке видовжене тіло, потужні м’язи спини й стегон, великі легені та серце, розширені носові ходи. Кігті напіввтяжні й значно менше ховаються, ніж у більшості котів, а тверді подушечки лап поліпшують зчеплення із землею. Довгий хвіст працює як стабілізатор; біомеханічне моделювання показує, що його активні рухи допомагають керувати тілом під час різких поворотів. Відносно невеликі верхні ікла поєднуються з розширеними носовими шляхами — частиною загальної спеціалізації до інтенсивного дихання під час і після спринту. Популярний міф стверджує, що гепард припиняє погоню через перегрівання. Польові вимірювання цього не підтвердили: температура тіла під час самої гонитви зростає не настільки, щоб бути головною причиною зупинки. Після успішного полювання вона справді підвищується сильніше, але значну роль відіграє стресова реакція. І сама гонитва, хоча надзвичайно потужна, коротка; добові енерговитрати значною мірою залежать від того, скільки кілометрів тварина проходить у пошуках здобичі. Гепард полює переважно на невеликих і середніх копитних — газелей, імпал, спрингбоків, геренуків та молодих антилоп. Єдиної «ефективності полювання» не існує: у різних місцевостях успішними бувають приблизно від п’ятої частини до більш ніж половини переслідувань. Леви, гієни й леопарди іноді відбирають тушу. Для спеціалізованого бігуна навіть невелика травма може означати втрату здатності полювати, тому відступ перед сильнішим конкурентом часто вигідніший за бій. Соціальне життя гепарда теж незвичайне для котових. Дорослі самиці переважно живуть самі або з дитинчатами, а самці часто утворюють сталі коаліції з двох-трьох тварин — зазвичай братів, хоча бувають і неродичі. Інші самці можуть роками бути «мандрівниками», використовуючи величезні ділянки, доки не отримають шанс захопити власну територію. У Намібії виявили своєрідні «інформаційні центри» — дерева, скелі й термітники, які гепарди регулярно мітять і відвідують, обмінюючись запаховою інформацією. Коли фермери відвели корів із телятами від таких місць, у конкретній дослідженій місцевості втрати худоби зменшилися приблизно на 86%. Це показало, що знання поведінки хижака іноді працює краще за його знищення.