На фото я бігаю за своєю донькою в підвалі «Добробуту».

Рівно тиждень тому нас там приймали в імпровізованому укритті, бо по Києву і району вокзалу били дронами. Лікарі працювали, люди чекали на прийом, діти бігали між стільцями — просто вже така наша реальність.

Сьогодні дрон влучив у цей «Добробут».

А до цього за один день були прильоти в кількох місцях поруч із нашим домом і моєю роботою.

Кожного разу ми спускалися в укриття. Кожного разу виходили звідти цілими. Ми цілі й сьогодні.

Але я ахує.

Бо ти можеш сто разів знати правила. Можеш мати укриття поруч. Можеш не ігнорувати тривогу. Можеш робити все правильно.

А потім просто дивишся на місце, де тиждень тому бігала твоя дитина, і розумієш, що сьогодні туди прилетів дрон.

40% реактивних дронів над Києвом сьогодні збили. Це важливо. Це врятовані життя.

Але ціна кожного, який не збили, — занадто висока.

Бо це не відсотки. Не статистика. Не «ще один приліт».

Це чиєсь життя. Чиясь дитина. Чийсь дім. Чиясь робота.

І кожного разу відстань між «десь прилетіло» і «це могло бути з нами» стає все меншою.