Підрозділи сил оборони досі мають на озброєнні 120-мм міномети, принцип роботи яких мало змінився за останні 100 років. У 2022–2023 роках це був дуже хороший зразок батальйонної артилерії — легкий, дешевий, простий, відносно точний та потужний. Максимальна дистанція пострілу в 5–6 км дозволяла більш-менш безболісно обслуговувати міномет, облаштовувати вогневу позицію на будь-який смак, підвозити боєприпаси у великій кількості та умовно комфортно працювати. Проте дрони, як то кажуть, змінили все, і уже в 2024 році типова дальність у 5–6 км для 120-мм і тим більше 3–4 км для 82-мм мінометів дедалі гірше відповідала умовам стабільної вогневої підтримки через ускладену логістику та ризик негайно потрапити в поле зору БпЛА. З 2025 року я бачу ще менше застосування мінометів. Можна встигнути окопатися і завезти хороший запас БК, однак позиції легко виявляються з початком бойової роботи в ясну погоду, а ще не забуваємо про ротації та доставки під постійним прицілом дронів. Легкі гаубиці, такі як 105-мм L119 і 122-мм Д-30, у багатьох випадках зайняли традиційну нішу мінометів: вогневий контроль переднього краю. Однак досі вони — засоби бригадного рівня, підпорядковані старшому начальнику. Бригадна артилерія не завжди готова забезпечувати потреби батальйонів, і час від часу їм доводиться розраховувати на власні сили — себто, міномети, з відповідними шансами на успіх. Ціна застосування — зробити вогневі позиції одноразовими або просрати штурм. У теорії міномет — чудова зброя, яка в поточних умовах перетворюється на дороге задоволення, що може обернутися швидким пройобом позицій в обмін на негарантований успіх. Простіше кажучи, дешевизна та простота типових зразків більше не компенсують обмежень у дальності й живучості. Додамо й проблему, коли мінометники перебувають на позиціях, але фактично нічим не можуть допомогти, бо велика концентрація дронів час від часу не дозволяє й носа висунути з укриття. Таке простоювання підрозділів — щонайменше нераціональне використання людського ресурсу. Але це можна змінити, якщо забрати в батальйонів міномети й передати їм натомість легкі гаубиці. Це кратно посилило б навантаження на логістику батальйонів, але більша міць, дальність і, як наслідок, живучість та можливість частіше залучати батареї цілком виправдали б таку ціну. Гаубиця незрівнянно складніша, більша, важча й помітніша за міномет, але її робоча дальність дозволяє відсунути позицію далі від найбільш небезпечної частини фронту, що робить доступ до вогневої підтримки стабільнішим, час реакції — коротшим, а результат — надійнішим. Так, перекваліфікація мінометників та підготовка нових розрахунків батальйонних гаубиць потребують змін до навчальних програм, доктрин та інших керівних документів, але в цьому немає нічого неможливого — просто комусь у тилу доведеться напрягти жопу. Таким чином батальйони отримали б можливість самостійно вирішувати проблеми свого району оборони, а дивізіонні важкі 155-мм гаубиці змогли б повноцінно зосередитися на завданнях іншого порядку. Логіка, за якою батальйони досі комплектуються мінометними батареями, цілком зрозуміла, але вона абстрактна, «паперова». У старій геометрії бойових порядків міномет був незамінний саме тому, що належав безпосередньо до бойових порядків батальйону й забезпечував негайний вогонь. Ще кілька років тому простір за кілька кілометрів від переднього краю залишався придатним для відносно безпечної логістики, інженерного облаштування та накопичення боєкомплекту, тому обмеження мінометів критичними не були. А тепер навіть передній край — явище відносне. Сучасний простір суцільного спостереження й ураження — кілзона — розриває стару геометрію фронту. Розвиток технологій війни звужує роль і стрільців, і мінометників, але інерційна тяглість армійських традицій продовжує покладати на них ті самі сподівання, що й 100 років тому. Колись логіка фронту має пересилити логіку паперів, і я вірю, що це відбудеться за нашого життя.