Складається таке відчуття, що Україна будує культ зрадників. Зараз намагаються протовкнути Болбочана, близького до російських аристократів, що воював проти українського селянства і мав персоналістсько-диктаторські амбіції; культ Скоропадського — з яким і так все зрозуміло — теж авторитарний ватажок, який виступив в свій час проти України в тяжкий момент і вів уряд, що складався з двох партій, що до глибини душі ненавиділи все українське; Бандера — який на кінець життя організовував політичні вбивства проти членів УПА. Та навіть Донцов, який виїхав з України, і з-за кордону писав, як всі українські політики, від демократів до УПА знаходяться "під впливом жидівства".Зібрали культ такий, який відповідає ідеології і духу олігархічної держави — і ним потрохи замінюють українську історію. Подумати про це в ключі громадського виховання — які ідеали і принципи ми виховуємо? Зраду, політичні репресії, авторитаризм, однопартійність, олігархію, орієнтацію на Росію? Чим тобі і не принципи, які б ідеально підійшли до кучмівського покоління економічних атлантів. А потім власне дивуємося. Навіщо нам російська пропаганда, якщо ми самі свою історію руйнуємо? Далі ж піде і розстріляне відродження і Хвильовий, а потім Франко, Леся Українка. Винниченко і потрохи Грушевський, і навіть Петлюра, вже стають муветоном в колі таких історичних пройдисвітів. В Україні цікава тенденція — рекордна кількість людей цікавиться історією, але рівень цього зацікавлення вихолощений до рівня тікток-історії і пропагандистських штампів. Ну і знову — маємо тоді, що маємо.