Щоденник пастора | ЛЬВІВ І МИСТЕЦТВО ЗУПИНЯТИСЯЯ люблю Львів. Люблю це місто, хоч і не ме...

ЛЬВІВ І МИСТЕЦТВО ЗУПИНЯТИСЯЯ люблю Львів. Люблю це місто, хоч і не мешкаю тут. Мені подобаються його кам’яниці, його тиша між трамвайними дзвінками, його історія, що проступає крізь бруківку, його культура, мова і те характерне львівське «та», в якому завжди трохи іронії і багато життя. Кожне місто по-своєму особливе, але Львів має свій неповторний колорит, який складно пояснити словами - його треба відчути. Львів має свій темп і свої традиції.Коли я буваю у Львові, як от цього тижня, я щоранку спостерігаю за однією сценою, яка щоразу торкає серце. О дев’ятій ранку місто зупиняється і ніби затамовує подих, щоб вшанувати памʼять полеглих. Трамваї тихо завмирають на рейках, авто зупиняються з ввімкнутими аварійками, водії виходять з авто і просто стоять разом з перехожими на вузеньких вуличках. Львів у цю хвилину ніби слухає і ця тиша голосніша за будь-які гасла.Це відбувається не лише в центрі і не лише для туристів, а по всьому місту. Люди стоять. Люди памʼятають. Люди шанують. Тут добре розуміють, що пам’ять не кричить, пам’ять мовчить.Та сьогодні я став свідком ситуації, яка привернула мою увагу по-особливому, хоча, певно, трапляється у Львові не вперше. Панянка за кермом авто повільно їхала далі, ніби не помічаючи, що весь рух довкола завмер. Вона їхала так, ніби ця хвилина не про неї. Її зупинили не слова і не совість, а черга машин попереду. Поруч стояв завмерлий трамвай, наповнений різними людьми, але всі вони також встали. Водійка трамвая не витримала і, порушивши тишу хвилини мовчання, вийшла з кабіни, щоб провести короткий, але промовистий урок патріотичного виховання по-львівськи. Під осудливими поглядами пасажирів панянка за кермом, певно, запам’ятає цей момент надовго.Я дивився на це і думав: а й справді, це ж лише одна хвилина. Не година. Не пів життя. Одна хвилина, яка нічого не забере, навіть якщо ти кудись поспішаєш. Проте саме ця хвилина може щось у тобі повернути. Вона нагадує, якою ціною ти сьогодні їдеш на роботу, п’єш філіжанку кави з канапкою, чуєш сміх своїх дітей і маєш право просто жити. Це хвилина, коли варто зупинитися і тихо помолитися за воїнів і за тих, хто вчиться жити з порожнім місцем за столом.Ця хвилина потрібна не тим, хто вже загинув. Вона потрібна нам живим щоб ми не звикли, не забули і не обросли байдужістю. Вона є виявом памʼяті, шани і любові. Тому коли хтось їде далі, ніби нічого не відбувається, це болить, а особливо тим, для кого ця війна - не новина зі стрічки, а свіжа рана.Було б добре якби така практика тиші була в кожному місті щоб ми як народ більше памʼятали, більше шанували, більше молилися за військових і їхні родини. Коли ми втрачаємо пам’ять, ми втрачаємо історію, а коли ми втрачаємо історію - втрачаємо самих себе.Ця львівська хвилина мовчання говорить мені про щось ще глибше. Про нас, християн і про те, як легко ми щодня «летимо», «маємо справи», «не встигаємо», і так само не знаходимо кількох хвилин, щоби зупинитися перед Богом. Відкрити Слово, помолитися, помовчати і згадати Того, Хто заплатив власним життям, щоб ми могли жити.У духовному житті часто немає трамвая, водійки, поглядів з боку, які б нас зупинили і тому ми мчимо далі. Однак забуваючи зупинятися перед Богом, ми не просто пропускаємо дисципліну, ми втрачаємо пам’ять про благодать, про хрест, про те, хто ми, завдяки Кому і для чого живемо.Я не водій трамвая щоб вас зупиняти. Більше того, я й сам не завжди зупиняюся, щоб мати час з Богом. Проте нехай ця історія і цей текст стануть нагадуванням для всіх нас про мистецтво зупинятися щоб мати час, коли ми свідомо відкладаємо все і просто стоїмо перед Богом. Не тому, що Йому бракує нашої уваги, а тому, що без цієї зупинки ми їдемо далі, ніби довкола нічого не відбувається, не помічаючи, що життя вже давно просить нас зупинитися.