День 24 лютого 22-го року запам’ятався розгубленістю. Тотальною. Тривожна валізка? Боже, це як взагалі?.. Було лиш розуміння, що треба скласти більше теплих речей, найдорожчі флакони і… консервований тунець. Повітряна тривога?.. Сирени по місту лякали і здавалися повним сюром. В ті дні я думала, що тривога триває лиш той час, поки гуде сирена - типу, поки щось летить, кілька хвилин 🫣 Сирена мовчить - значить, відбій. Дякую розробникам додатку Київ Цифровий, що швидко зробили оповіщення і просвітили мене.Пустими вулицями Києва ходила озираючись, щохвилини очікуючи… чогось. Бо не було розуміння, що може і що має бути, коли оце… війна. Вдалині чутно було канонаду - Буча, Ірпінь, Гостомель. Вірити своїм вухам і очам, якими читали новини пабліках не виходило. 4 роки потому тривоги стали буденністю; ми за звуком і силою вібрацій розбираємось - прильот чи проліт… Канонада вибухів і бойової роботи ППО вже не стільки лякає, скільки заважає спати ночами. Хто б міг повірити тоді, 24 лютого 22-го року, що війна, яка от-от скінчиться так само стрімко, як почалася, чотири роки потому стане нашою буденністю.