І, звісно, моє особливе дітище — Психологічний кіноклуб. Хоч я і не був його засновником, але став тим другим організатором, який підхопив цю справу і продовжує розвивати її до сьогодні. Наші зустрічі ніколи не були сухою теорією — це завжди були максимально корисні та атмосферні обговорення. У тісному колі своїх людей, разом із психологинею, ми не просто дивилися кіно, а вчилися розуміти себе через екранних героїв. Ці розмови давали підтримку, нові інсайти та відчуття, що тебе чують. І найголовніше — кіноклуб продовжує працювати й функціонувати далі, бо цей зв’язок між нами неможливо розірвати відсутністю стін.Втрата приміщення — це лише пауза перед новим розділом. «Параграф» ніколи не був просто адресою на карті. Це люди, це ми з вами, це наші цінності, які ми несемо далі. Я дуже вірю, що незабаром ми знову знайдемо місце, де зможемо поставити пуфи, сісти в спільне коло для обговорювання й сказати: «Ми вдома».А поки ми шукаємо свій новий куточок — давайте згадаємо, як це було.📸 Друзі, діліться своїми світлинами, теплими історіями та найяскравішими спогадами про наш «Параграф» тут або в сторіз. Нехай ці моменти нагадають усім, що наш простір — це перш за все люди