Останні пару дні... тижнів я перебуваю в стані перманентного охуївання, я б сказала, екзистенційній кризі.Я вже не раз писала, що погляди моєї матері на моє благополуччя вельми специфічні і завжди такими були. Але озвучувати це одне. А от усвідомити...Це такий дуже цікавий виверт свідомості, коли ти начебто знаєш, що з тобою вчиняли погано і несправедливо, але в той же час "ахаха, та що там такого?!"Тому що якщо визнати, "що там огого який пиздець", здається, що ти зламаєшся.І колись так і було. Колись я була безпомічною перед батьками. Колись я була дитиною (а діти взагалі еволюційно запрограмовані задовольняти батьків, інакше батьки викинуть їх з печери прямо в пащу шаблезубого тигра), якій треба було якось виживати. І яка пристосувалася. Бо якщо "ахаха, та що там такого?!", то якось можна далі жити без надмірного емоційного болю. Без того, щоб цей біль повторювався. Без того, що цей біль наносять найближчі люди, які повинні були захищати.Мої батьки не були асоціальними, психопатами, монстрами. Вони були хуйовими батьками, але блядь... У мене як не дивно є і хороші спогади з ними пов'язані. Я була взута-одягнена-нагодована і всебічно розвинена.Просто... цього недостатньо. А іноді навіть без цього, у дорослих виходить краще.- Що ви винесли зі свого дитинства?- Депресію.- А якщо подумати про щось позитивне?- Що я сильна. І впоралась навіть з цим.