Майбутнього нема. Його ніхто не бачить.

Минулі століття були закохані в майбутнє. Люди сперечалися, якими будуть машини, міста, космічні польоти, суспільство. Жюль Верн навіть лаяв Герберта Уеллса за надмірну фантазію: мовляв, хлопче, це вже зовсім неправдоподібно.
А ми живемо в епоху, коли майбутнє закінчилося.
У музиці - нічого принципово нового. Жанри пережовують самі себе. У кіно - ремейки, сиквели, приквели, спінофи і чергова екранізація того, що вже екранізували три рази. Мода кожні двадцять років урочисто винаходить те, що вже лежало в бабусиній шафі.
Фантастика теж особливо не напружується.
Майбутнє - суцільний постапокаліпсис.
Зомбі, руїни, диктатори, ядерна зима, останні люди на Землі і якийсь брудний тип у шкіряній куртці, який шукає каністру бензину.
Політика взагалі перетворилася на історичний клуб.
Рашка мріє повернутися в совок.
Америка хоче стати грейт егейн.
Європа сумує за якимось прекрасним 2007-м, коли ще здавалося, що історія закінчилася, а газ буде дешевим назавжди.
Китай теж будує своє майбутнє, озираючись у минуле.
А українська мрія?
"Щоб не було війни і кордони 1991 року".
Тобто наше велике бачення майбутнього - повернутися в минуле, яке ще й чомусь називається майбутнім.
Ну, гаразд. Тільки не вийде.
Світ, яким ми його знали, справді закінчується.
Розсипається система міжнародної безпеки. Старі правила більше не працюють так, як раніше. Відкриті ринки поступаються місцем блокам, протекціонізму й торговельним війнам. Міжнародні організації дедалі частіше нагадують клуб дуже стурбованих людей, які після тривалого обговорення висловлюють глибоку стурбованість.
ООН стурбована.
ВООЗ стурбована.
Європа стурбована.
Вашингтон стурбований.
А ракети летять за розкладом.

Можна довго сумувати за старим світом.
А можна подивитися на це трохи інакше.
Бо якщо старий світ помирає, то разом із ним помирає і необхідність жити за його кресленнями.
Ми вступаємо в темні віки. І це, як не дивно, чудова новина.
Темні віки - це не тільки морок, злодії, війни, дракони й бардак у королівстві.
Це ще й час, коли хтось може побудувати нове королівство.
Коли старі інституції розвалилися - можна створити нові.
Коли стара економіка лежить - можна придумати іншу.
Коли старі правила більше не працюють - можна написати власні.
Коли всі озираються назад - можна нарешті подивитися вперед.
І, можливо, саме тут у нас є шанс.
Не просто відбудувати Україну такою, якою вона була.
А побудувати Україну, якої ніколи не було.
Країну, яка не просить дозволу бути великою.
Країну, яка має власні принципи, власні інституції, власну економіку, власну культуру і власне бачення майбутнього.
Бо темні віки - це час не тільки злодіїв та драконів.
Але й час лицарів.
Час прекрасних дам.
Час присяги, вірності, честі й служіння, соборів і великих відкриттів.
Час, коли людина знову може бути кимось більшим, ніж споживачем із підпискою на Netflix.
Просто для когось постапокаліпсис стане реальністю.
А для когось - шляхом до Небесного Єрусалима.
І тут уже багато залежить від того, що саме ми вирішимо будувати на руїнах старого світу.
Пи. Си. А третій Рим лежатиме в руїнах. Палюбому.