Я прочитав історію 25-річної дівчини, яка судилася з батьком за можливість зробити собі евтаназію. І якій суд дозволив зробити цей жахливий вчинок.Але найбільше лякає не сам факт смерті.А те, як спокійно і "гуманно" люди навчилися її узаконювати.Без крику, без трагедії, з паперами, підписами і співчутливими обличчями.В Україні іде війна, люди вбивають, але розуміють, що це зло.Нещасну дівчину вбили — і називали це милосердям.Прогрес.Світ не бажає ні приймати ні лікувати біль, бо набагато простіше усунути його разом із людиною.Замість того, щоб нести хрест — світпропонує його зняти… разом із життям.Співчуття перестало бути співстражданням, а стало ввічливим способом сказати: "Ти нам більше не потрібен у своєму болю"Христос не зійшов із Хреста. Хоч міг.Він не шукав "гуманного виходу", бо любов — це не про уникнення страждання, а про присутність у ньому.До кінця.Так, є біль, який розриває, є відчай, який темніший за ніч.Є моменти, коли людина не хоче жити.Але питання в іншому: хто дав право вирішувати, коли біль стає достатньою причиною для смерті?І кого наступного гуманно вб'ють задля комфорту?Це не про одну дівчину, це про світ, який втомився любити.Бо любити — це довго.Це важко.Це боляче.А натиснути кнопку — швидко і "гуманно".Хтось скаже: це свобода.Зовсім ні.Свобода — це не можливість померти, свобода — це мати поруч того, хто не дасть тобі померти у відчаї.І поки ми називаємо смерть рішенням,а вбивство — співчуттям, ми не стаємо людянішими.Ми просто вчимося красиво відмовлятися від людини.І це страшніше за біль.Бо біль ще можна прожити, а байдужість, чим би вона не прикривалась, вбиває остаточно.