Ми — Церква. Ми — воїнство. У кожному з нас — воїн. Навіть якщо ми не в броніку. Навіть якщо не носимо зброї. Бо ми всі — в битві. Видимій і невидимій. За свободу. За душу. За тих, хто поруч. Церква — не для покірних, а для смиренних. Але смирення — не слабкість. Це сила, яка знає, заради чого стояти. Це внутрішня броня. Церква — не для теплохладних. Не клуб гарно вдягнених. Це — шпиталь для поранених і штаб для справжніх. Місце, де плачуть, а не вдають. Де не питають, чому ти не в костюмі — а кажуть: «Добре, що живий. Заходь». Справжня Церква — не осудить. Справжній священник не буде роздавати інструкції. Він скаже:«Друже, я бачу твою втому. Дякую, що стоїш. Давай помолимось». Бо зараз — час не фарисеїв, а капеланів. Тих, хто знає запах пороху і гіркоту втрати. Тих, хто не відвертає очей, коли в храм заходить військовий — не голений, із шевронами, з болем у спині й у душі. Війна — це не лише на фронті. Кожна мати, що ночами молиться за сина. Кожна жінка, що чекає. Кожна дитина, що малює «повернись живим» — це теж воїни. Їхня зброя — молитва. І ця зброя працює. Бо молитва — не слабкість. Це артилерія неба. Моляться не зручні. Моляться зранені. Моляться ті, хто знає ціну життя. Молиться боєць перед виїздом на нуль. Молиться дружина вночі на кухні. Молиться священник, коли ховає побратима. І ця молитва — не про формальність. Це — зв’язок із Тим, Хто тримає небо. Тому, якщо ти впав — не соромся піднятись. Церква — не для безгрішних. Вона — для зранених. Для тих, хто йде. Хто бореться. Хто живий. Бо Христос — наш Головнокомандувач. І ми — Його воїни. Видимі. І невидимі. Амінь.