Не на злобу дня, а на славу вічностіОстаннім часом я майже не пишу про жахи, які нас оточують. Не тому, що їх нема. А тому, що ви й так усе це знаєте. Прочитаєте, побачите, почуєте. Навіть без мого коментаря. А ще тому, що якщо зосереджуватися лише на видимому — на тому, що кричить з новинних стрічок і заголовків — ми станемо найнещаснішими з людей. Бо там — безнадія, там — істерика, там — безвихідь. І ще коментарі з диванною аналітикою. А вихід — не в коментарях. Вихід — у небо. У славу. У Бога. У Того, Хто воскрес із мертвих, а значить — змінив і траєкторію цього світу. Ми живемо не за новинною хронікою, а за євангельським сюжетом. Тому так, мої тексти іноді можуть здатися «не на часі». Але вони дуже навіть на вічності. А це — трішки важливіше. Бо вічність — не потім. Вона починається тут. Зі слова, з молитви, з дихання в повітрі війни. З пісні, яку ти все одно співаєш, хоч навколо — розвалені стіни. Тож якщо хочеш щось справді актуальне — відкрити серце Небу. Там ще жодного разу не було фейку. І ніхто не скасовував Радість. Ми — не коментатори катастроф. Ми — діти Царства.