Мені важко слухати трукрайм-подкасти — для цього потрібно бути максимально зосередженою, а моя увага може розсіюватися. Я майже не дивлюся трукрайм-відео — часто-густо вони просто не тримають мене до кінця. Проте сам жанр трукрайму не може не хвилювати. Тому коли я побачила Вбивчих письменників Саші Павлової — пазл склався. Трукрайм + книга + письменники. Ну як тут людині, яка любить книги, пройти повз? І знаєте, це той випадок, коли формат справді спрацьовує. Маленькі ремарки авторки на початку кожної справи додають книзі особистої залученості. І від цього вона тільки виграє. Дуже відчутно, як Саші подобається те, про що вона пише (у плані жанру, звісно). Найбільше у книзі чіпляє те, як під одним словом «вбивця» зібралися абсолютно різні люди — і ти реагуєш на них теж по-різному. Когось відверто зневажаєш. До когось відчуваєш огиду. Чиясь історія викликає сум. А від когось — буквально холоне кров. І ця різність емоцій вражає. Вбивчі письменники — це наче дерево вбивств, де від однієї центральної теми злочину відгалужуються окремі історії кожного вбивці, а від них — ще дрібніші гілки: написані книги. І в цьому дереві кожна історія, як і кожна гілка, — унікальна. Не існує двох однакових. Перед прочитанням книги Саші Павлової я бачила відгуки, у яких писали:❌ «хотілося більше психологічних портретів»❌ «не всі з цих вбивць — справжні письменники, оскільки написали свої книги вже після скоєного»І з цим я не погоджусь. По-перше, авторка на початку книги чесно говорить, що не робитиме глибоких психологічних розборів. І це не мінус — це чітко окреслена рамка. При цьому вона не ігнорує причинно-наслідкові зв’язки, що призвели до скоєння злочину. По-друге, якби кожного вбивцю-письменника розбирали на рівні повноцінного психологічного дослідження — це була б зовсім інша книга. Значно більша і складніша для сприйняття. На сайті видавництва є можливість придбати книгу разом із листівками з фігурантами кожного розділу. Особисто я раджу саме так і зробити. Вони додають атмосфери й роблять досвід знайомства з Вбивчими письменниками повноціннішим — особливо тому, що фотографії злочинців на них надруковані в кольорі, на відміну від тих, що в самій книзі. У результаті Саша Павлова втримала бездоганний баланс: читач дізнається історію, її передумови й наслідки, а також отримує своєрідну комунікацію з авторкою через її власні невеликі роздуми. І все це — у комфортному обсязі, з чорно-білими фотографіями та деталями справ. Кайф. Мені взагалі більше нічого від цієї книги не потрібно було. Саша відкинула всю мішуру, але й не перетворила текст на енциклопедію. Я навіть зловила себе на думці, що не знаю, чи наважилася б сама видати таку книгу, якби вона потрапила до мене в руки. Але видавництво @ouroborosbooks наважилося — і, здається, не прогадало. Наприкінці не залишу вас без довколакнижкової цитати:Вона дуже любила свого малюка, але читати й писати любила більше, тож часто замикалась у кімнаті з книгою або сидячи над черговим рукописом, нехтувала справами, що чекали на неї в реальному світі. Це було настільки пристрасне захоплення, що ніщо не могло змусити її відірватись від нього — ані плач дитини, ані занедбаний будинок, ані голод.
Саші Павловій @sashas_reads повага за таку кропітку роботу 💪🏻