​​«Яка вже різниця...»Сьогодні кілька разів чула цю фразу в різних варіаціях:«Все одно рано чи пізно здохну».«Який сенс бігати в укриття — якщо вб’є, то вб’є».«Не можу більше. Немає сенсу. Ми ж усі помремо».Я розумію, звідки це. Це крик із глибини виснаженої душі.Так говорять люди, яких переслідують страх, втома, безсилля, безнадія. І нас таких стає все більше. Втомлених війною. Зневірених. Тих, хто балансує між нічними тривогами, вибухами, новинами про смерті — і намаганням жити хоч трохи нормально.Та і як триматися, коли поруч гинуть люди. Коли постійно сирени, ракети, руйнування? Коли ти невиспаний, виснажений, скутий страхом?Так, усі ми колись помремо. Але сенс — не в тому, щоб жити вічно. Сенс — у тому, як ми живемо. Іноді сенс — просто пережити цей день. Потім ще один. І ще.Бо якщо ми живі — ми ще можемо побачити сонце. Обійняти тих, хто поруч. Заснути під звук сирен, а прокинутися — під спів пташок.Ворог хоче, щоб ми зневірилися. Щоб здалися.Тоді він виграє. А ми маємо жити. Навіть коли боляче. Навіть коли важко. Бо так не буде вічно. Після темної ночі завжди приходить світанок. І варто його дочекатися.