Їдучи з півдня, відчути, що колесо рокутихого ранку повертає на осінь.Втомлена зелень, курява, багатоголосся стиглих плодів, і врожай – як урок:з цим – не склалося, тут – попри все, вдалося.Б'ється у плетиві гíлля невидимий птах.Випалена трава. Очеретом укрита хата.Ставлять бродити вино, наче готують посвяту.Перші зграї ластівок на дротах,і не звикнути, що скоро усім відлітати.Літо, ще досі літо, вимолене і святе.Риси вигострює гаряче скісне проміння.Обсипаються ружі. Сидять під землею міни.Їдучи з півдня, історій колючі стеблаподумки, як лозу, прив'язувати до твого імені.Я тобі розкажу – і наче віддам ключівід степових воріт, і місяця половинку,срібло диких оливок, що колишеться дзвінко, синьо-зелену бабку на моєму плечі,море, що сяє однаково мертвим і всім живим.Тільки й сенсу – співдихання і спостереження за господнім лезом, що нас по-живому ріже.Сонні волоські горіхи ловлять сяйво горішнє.Як у казках, додому море несеш у рéшеті,і воно витікає. Встигнути би скоріше. Катерина Калитко