Але тут, розумієте, не лише чорнозем.Бувають інші ґрунти.Чутливі сипкі піщаники, грудки вологої глини,каштанова оранка півдня, сіре підніжжя лісу,тривожний болотяний торф, крейдяна порода – довга пам'ять про море,і жовтий підступний льос, і солончак прилиманський, на якому втримується лише цупке і колюче – також комусь потрібні.Бо це така земля, з якої життя росте.Усе, що було важливим, пекучим –таким і лишається. Все, що бігло задихано,щоби виговоритися нарешті,викручувало вихудлі руки текстам –залишається туті росте.Земля така: що не встромиш – усе росте.Встромиш війну – за ніч виростаєвідчайдушна козацька держава.Посадиш відірвану ногу, а виростепереможець у міжнародному спринті.Закопаєш перерізану замертво пуповину –виросте здатність любити знову.Бо любов, що малою спиналась на ноги,а дорослою – опускалася на коліна у підворітні,і відсмоктувала у порожнечі, ковтала,втираючи губи – залишалась любов’ю.Ковзаючись у баюрі бруду й розхитуючись –завжди залишалась любов’ю, залишалася туті втомлено, мовчки росла.Бо всі тутешні ножі з однієї сталі,бо вони, закривавлені, обіймаються після бою,бо рута росте поміж ними з кожного ґрунту.Бо коли захищаєш себе – для тебе немає втомиКатерина Калитко