Закохуючи в Україну | Як стискає, воскова інфанто,Цей порфір твоє тіло нужденне.Як застиг в ...

Як стискає, воскова інфанто,Цей порфір твоє тіло нужденне.Як застиг в етикеті побожнімПогляд твій на Марії Австрійській,Що, немов монумент із граніту,У гранітнім сідлі занімілаНа холодному тлі Веласкеса.Заломив гордий дон капелюхаЙ важить оком-вогнем на Данаю,А вона зашарілася млосно,Тіціановим златом наллята,Й, обважніле іще з насолоди,Ще від Зевсових пестощів тепле,Своє тіло безвладно розкрила.Гойний, ласий у Ірода бенкет,В криноліні пухка СаломеяСпокушає купців нідерландських.Легуміни ж – печені лебідкиІ рожеві лангусти на тацях —Ятрять очі, голодні до болю, —Р’яно ж їли і сито любили.При таверні у вихорі танкуМають литками німфи дебелі,А загонисті фавни із перцем —Хай живе дух крутий мушкетерів,Грім, і блискавки, й порох баталій —В оберемок їх тягнуть до гаю,Перестиглих, мов соти, й охочих.Нахилилась – така молоденька —Над ріднесеньким в сіні й радіє.Світе тихий, незрима лампадо.А у бабки обличчя, мов ріпка,Квокче курка, і мека овечка,І стулив зашкарублі долоніУ чоботях немазаних дядько.Душить в землю склепіння важенне,А дзвіниця сосонкою – вгору.Наче склепи, гранітні собори,Гук гранітний століть, мов соборів,Душить в землю склепіння уперте.Цілий світ, кроки вмерлого світу,В голих стінах луною подзвіння.Обніми ж бо, Антонію босий,Вирлооку відьмачку-красуню.В цій печері з усяким страхіттямЗ моди вийшов ти, цвіллю узявся.Вже тепер по пасео дель ПрадоЇздять патери в автах блискучих —Теж босоніж, але з педикюром.А Луї, пишноперий гурмане,Хоч до сонця й не зовсім подібний,Як боялась цнотлива інфантаКинуть мури свої католицькіДля поганських розкошів Версаля,Для поетів і зал кришталевих."Наші спогади – сурми мисливські,Що на буйнім вітру завмирають".Збляклий дух гобеленів прив’ялих,Ніжна дама і біла лілея,Наші спогади – спів гобеленів,Нитка в нитку – дзюрчання верстата,Груди всохлі, невиспані очі.Відгук їх на вітру завмирає.Десь – чи ж справді? – вві сні, може, в казціРейки стрілами, гони летючі,Кастаньєтів дрібні намистини,Переливчасті хвилі воланів,Ніч, як хвіст павича, довга, пальмаХризантемою в небі зеленім…– А мені мов берізка найкраща…Вероніка Черняхівська, 1920-ті.