На ІХ Міжнародному ветеранському форумі говорили про повернення військових після поранень — так від мене прозвучала цифра, яка несподівано викликала оплески: близько 85% поранених бійців нашого корпусу повертаються в стрій.

Для нас це результат великої системної роботи: від евакуації та лікування до реабілітації й супроводу на кожному наступному етапі. Звісно, за цими 85% стоїть не лише Патронатна служба — це робота лікарів і реабілітологів, командирів і, найголовніше, самих бійців. У нашому корпусі багато добровольців, які добре знають, за що воюють, і мають дуже сильну мотивацію повернутися до своїх.

Але щоб ця система працювала, нам доводиться знати про пораненого практично все, що відбувається з ним від моменту поранення.

Тому ми ведемо велику інформаційну базу, де фактично зберігається весь шлях бійця в Патронатній службі: первинний діагноз, наявні медичні документи, хронологія лікування в різних медичних закладах, обстеження, призначення, операції, реабілітація.

Окремо існує щоденник пораненого. Там куратор фіксує не лише об’єктивні дані, а й власні спостереження за станом підопічного — речі, які можуть бути важливими для подальшого супроводу, але не завжди потрапляють до медичних документів.

І саме тут на форумі виникло дуже практичне питання: як зробити так, щоб ці дані не залишалися лише всередині нашої системи? Щоб, наприклад, Мінветеранів, Мінсоцполітики чи МОЗ могли — там, де це законно і потрібно самій людині, — отримати вже зібрану інформацію, замість того щоб відправляти ветерана на повторні обстеження і змушувати його знову збирати документи.

Це питання поставив представник Мінветеранів.

І тут я можу лише повернути пас державі. Ми неодноразово обговорювали цю проблему на різних нарадах, але готового рішення досі немає.

Бо проблема не в тому, щоб натиснути кнопку «передати дані». Йдеться про чутливу персональну і медичну інформацію, яка має бути захищена. Можливо, вона могла б зберігатися в персональному електронному кабінеті людини, де саме вона надавала б доступ до необхідних відомостей. Але без згоди людини передавати такі дані ми точно не можемо.

При цьому сама синхронізація давно потрібна. Поранений не повинен щоразу починати свою історію з нуля тільки тому, що переходить від військової системи до цивільної, від лікарні — до Мінветеранів чи органів соціального захисту.

Ми можемо показати, які дані збираємо, як супроводжуємо людину і що з нашого досвіду справді працює. Але створити єдині правила, за якими ця інформація безпечно рухатиметься між військом і державними системами, — це вже завдання держави.