Перший курс. Вересень. Одеса. Привоз.На виході з ринку — класика жанру: ромка.Щось вона мене питала, я чемно відповідала… слово за слово — і я не помітила, як вигребла з гаманця всі гроші й урочисто передала їй.Здивуванню подруги, що була зі мною, не було меж:- Навіщо ти їй гроші віддала?🤯- Які гроші?!😳Коли до мене дійшло, що сталося, я побігла назад. Але там був уже цілий табір. І мені так «культурно» пояснили, щоб я йшла собі, поки можу.Ну ок. Я людина проста — пішла в поліцію.Приходжу у відділок, розповідаю всю історію. Слідчий слухає, киває і питає:— Скільки грошей було?А в гаманці було 48 гривень. Але ж якось соромно казати таку суму… Він мене й слухати не буде.Кажу:— Ну… приблизно… сто з чимось… не пам’ятаю точно.Він на мене подивився як на хвореньку і почав ржати. Йому то дрібниці, а мені на ті гроші, між іншим, місяць треба було жити.Дістає альбом з фотографіями:— Показуй.Я впевнено тицьнула пальцем у «головних».— Приходь завтра.— А заяву писати?— У мене таких заяв сотня. Хочеш — пиши. Але тоді прийдеш десь через рік.Ну, думаю, добре… Пішла в гуртожиток.Наступного дня приходжу у відділок — а там сидить… весь той табір.І тут виходить «моя ромка» з кабінету й каже іншій:— Дай ще, бо сказав, що мало.Та спокійно дістає ще кілька сотень.Після цього мене кличуть у кабінет.Слідчий мовчки дає мені 200 гривень і каже:— Йди з Богом і більше не попадайся.От тоді я вперше зрозуміла: одеська поліція — це коли навіть шахраї платять податок. 😄І саме з цього неоднозначного моменту розпочалося моє знайомство зі зворотнього стороною діяльності правоохоронних органів.#підслухано Автор