Іноді в голові я сперечаюся зі своїми альтер-его, тож в цьому місці я чую як мене обриває мій голос: але ж в Україні справді не вистачало чоловіків, у нас же війни одна за одною, голодомор, репресії, заробітчанство, тому жіноча конкуренція в нашій культурі це не вигадка патріархату, а сувора арифметика виживання. І це правда, я з нею не сперечаюся, жодне покоління українок за останні сто років не жило в умовах нормального гендерного балансу, і ця травма передалася далі через материнські настанови, прислів'я, кіно, естрадні пісні про те як вона його у неї відбила. Але звертаю увагу: цей аргумент не спростовує тезу про штучність конкуренції, а підтверджує її, бо якщо жіноче суперництво в Україні справді розкручувалося дефіцитом чоловіків через зовнішні катастрофи, то це означає що воно реакція на структурну нестачу ресурсу, а не вроджена риса статі. І найголовніше: дефіцит давно вже не той що сто років тому, а культурний код працює досі, на автопілоті у головах жінок, і це окрема велика розмова до якої я ще обов'язково повернуся.Тепер що з цим робити.Перше і найважливіше: помітити в собі і назвати. Коли наступного разу відчуєш укол неприязні до жінки яка тебе нічим особисто не образила, зупинися і запитай де саме болить. Майже завжди це болить не вона, а нестача чогось у власному житті: визнання, простору, грошей, любові, чого завгодно з обмеженого набору ресурсів за які нас навчили битися. Жінка яка має це у достатній кількості, не відчуває потреби принижувати іншу.Друге: розширювати кількість стільців. Не битися за один, а вимагати десять. Не питати «чи можу я зайняти це місце», а питати «чому місць так мало». Не радіти, що тебе обрали єдиною на жіночу квоту, а вимагати щоб квоту скасували разом з усіма обмеженнями.Третє і найприємніше: будувати реальне сестринство, не плакатне, не лозунгове, а буденне. Рекомендувати подругу на роботу. Робити репост цікавих жінок. Купувати в жінок-підприємиць. Цитувати жінок-експерток. Запрошувати молодшу колегу на каву і ділитися з нею тим що сама вчила роками. Хармофемінізм як світогляд починається саме звідси: з відмови від війни всіх проти всіх на користь спільного впорядкування простору.Бо насправді жінок не вистачає одна одній. Не чоловіків нам бракує і не місць у президіях. Нам бракує спокійної, дорослої, ненадривної солідарності з іншими жінками. Тієї яка не вимагає погоджуватися з усім, але вимагає не нашкодити. Тієї яка дозволяє суперничати з конкретною жінкою у конкретній справі, не переносячи це на цілу стать. Тієї яка визнає що ми всі різні, що ми не зобов'язані дружити, але зобов'язані не бути одна одній ворогами за замовчуванням.І тоді виявиться що жодної природної жіночої конкуренції немає. Є штучна споруда яку нам тисячоліттями будували навколо нас, і яка тримається тільки доти, доки ми самі носимо для неї цеглу.