У мене відчуття, що я десь у іншій галактиці. І не тільки тому, що це Карпати, і що тут нарешті пішов сніг, і все відразу стало таким, ніби ти опинилася всередині різдвяної листівки.Ми з Білкою проводимо кілька днів на волонтерській базі, яка займається реабілітацією військових. Найближчим часом я багато писатиму про цю базу, але поки що головне.Тут всі розмови про ветеранів. Про те, що можна зробити і придумати для їхнього блага. Дев'ять з половиною років життя волонтерів обертається довкола допомоги, відновлення і підтримки людей з досвідом бойових дій. І це таке відчуття, ніби змістився якийсь невидимий тягар. У ці дні не потрібно бути в напрузі чи очікуванні якоїсь провокації, кривого слова або знецінення. При тому, що я ж цивільна, я не стаю об'єктом нападок через форму або іще щось. Але навіть я відчуваю, як мало у нас місць, заповнених однодумцями, і наскільки важливо, щоб хтось не тільки зсередини твоєї голови, а ще і зовні проговорював ротом: наші військові герої, ми безкінечно вдячні їм за чин, за захист, ми готові працювати і напружуватися, щоб їм було легше. Ветеран заслуговує на найвищу повагу і підтримку у тилу. Здавалося б, так просто. Але ми дожилися до часу, коли ці прості істини постійно атакують і піддають сумнівам.