Пол Остер написав "Баумґартнера" коли вже знав, що він хворий на рак. Це його останній роман, що вийшов буквально за пів року до смерті. Це короткий текст (208 сторінок) про те, як 72-річний чоловік намагається знайти сенс у своєму доживанні після раптової загибелі дружини. Від автора у герої зашито дуже багато: і професія (письменник), і вік, і поїздка в Україну (Івано-франківський поет водив його містом), і історія життя його батьків (у них тут прямо прізвище Остер), походження (єврей, чий дід жив в Україні). Але Остер не називав цю книжку автобіографічною, та й дружина його була жива, коли він це писав (моя версія - можливо, таким чином він намагався осмисилити майбутню втрату самого себе?). Вигадка і реальні факти тут переплітаються і взаємодоповнюються. Плюс трохи фірмової авторської іронії та багато роздумів про пам'ять, втрату і пошуки причин для життя, коли здавалося б, цих причин вже не лишилося. А ще - про плинність життя, старіння та неминучі зміни в пам'яті, розумі і зовнішності: Баумґартнер опускає погляд, збираючись роздивитися траву під ногами, але мандрівку очей на південь перериває черевце, що випинає на місці колись плаского пресу На 208 сторінках якимось чином вмістилася ціла сімейна сага: не тільки життя самого героя аж від дитинства, а й історія його батьків та діда; цілого життя його дружини та її батьків; і ще купа всього. Наприклад, оці раптові перемикання свідомості, коли мить тому ти думав, що помреш від туги за дружиною, а наступної миті роздивляєшся з вікна, як на траву сіла вільшанка і витягує черв'яка дзьобиком. І це на якісь хвилини займає всі твої думки. Це герой, що купує і замовляє доставку непотрібних йому книжок, щоб мати причину поговорити з поштаркою хоч пару хвилин на день. Потім він віддає їх в бібліотеку, не розпечатавши пакунки. Герой, що почувається "обрубком людини" без своєї дружини. Герой, що роками обіцяє собі поремонтувати сходи, але насправді не має жодного мотиву, сил та бажання їх ремонтувати (спойлер: до певного моменту). Він відчуває провину, що дружина загинула, по суті, від своєї впертості, а він її не зупинив. І водночас розуміє, що якби у подружньому житті намагався пофіксити її впертість - вона б не прожила з ним ці 30 років, бо вона отака, і не потерпіла би, якби її змінювали.Він пише їй "порнографічні" листи та відправляє на власну адресу, щоб (дістаючи зі скриньки) на мить уявити, як в цю мить зраділа би дружина, якби отримала їх сама. Це герой, що ніби заточив себе в тюремну камеру без вікон. Замки відчинені і можна вийти в будь-який момент, але він лишається в ній з власної волі. Проте книжка дуже життєствердна, тому в певний момент відчуває, що він уже не застряг у підземній камері без вікон, а перенісся на поверхню землі - можливо, досі замкнений у камері, але тут бодай є загратоване віконце угорі, тож якщо витягтися на підлозі й піднести голову під правильним кутом, то можна дивитися вгору і спостерігати, як плинуть небом хмари. А ще за якийсь час вінзаново відкриває життєдайну пропріоцепційну втіху руху, простого акту переставляння ніг і пересування в просторі Автор примушує нас взяти за руку його героя та дуже ніжно й непомітно підводить нас до думки, що після найбільшої втрати теж можна відчути смак до життя і знайти мотивацію (і неабияку), щоб "вийти з добровільної в'язниці" і щоб очі знову засяяли. Це повільна й меланхолійна і трохи гірка книжка, яка може здатися нереально нудною, якщо буде вікрита у невідповідний момент. Або ж геніальною - якщо у відповідний. І ще додам, що Ярослава Стріха, як завжди, прекрасно впоралася з перекладом. До речі, ось тут з 3:55 можна глянути трихвилинну розповідь самого Пола Остера про цю книжку. #непозбувний_відгук