На запрошення Олени Пшеничної сходила у театр Франка на виставу по її книжці "Там, де заходить сонце".Це зараз хіт, всі квитки розібрали до вересня (і розібрали би й далі, якби вони вже були в продажу). З перших хвилин зрозуміла, що після таких ночей я щось занадто чутлива, бо перша ж сцена (де син тільки везе матір в пансіон для літніх) мене почала розплющувати. А до кінця першої дії мене можна було вже намазувать на хліб.Вистава чітко по книжці (авторка брала участь в створенні постановки). Актори й акторки дуже переконливо відіграють всі відтінки емоцій.А ще після вистави я чомусь дуже обурена на сина - який мав би відразу все розказать, а не формувати у матері відчуття покинутості й непотрібності 😡 А якби вона з цим відчуттям раптом померла? (цікаво, що після книжки я на нього такою злою не була, а тут прям вибісив 😅).Прекрасна вистава, якщо вам здається, що ви замало плачете і треба ще. Але зрештою дуже людинолюбна. Сходіть, якщо вдасться вполювать квитки)(ложка дьогтю під спойлером: коли людина після такої жестякової ночі напівжива все ж приїхала на виставу та намагається зайти в зал з кавою, можна їй якось м'якіше сказать, що каві тут не раді. А не з порога "Ви ж не в кафе прийшли, а в Театр, давайте викидайте стаканчик". Хоча розумію, що всіх трохи поплавило, тому хай).