А тепер давайте говорити серйозно.
Єдина реальна можливість для України зберегти людей, державність і майбутнє — укласти мирну угоду, навіть якщо вона буде поганою та болючою.
Я про це говорив ще чотири роки тому, коли більшість вірила в контрнаступ, вихід на кордони 1991 року. Сьогодні Україна дедалі ближче до сценарію, про який я попереджав. І називається він грузинським.
Чому проти такого сценарію так запекло виступають відомі українські політики, народні депутати, блогери, журналісти та активісти?
Тому що за грузинського сценарію звичайні українці отримають шанс нарешті жити нормальним життям. Працювати, розвивати бізнес, будувати плани, виховувати дітей, не боятися втратити рідних на фронті, не залишатися без домівок і не жити в постійному очікуванні чергової трагедії.
Сьогодні українці масово виїжджають за кордон, зокрема до Грузії. Я особисто знаю багатьох, хто живе там уже кілька років і цілком задоволений своїм життям. Навіть Павло Дуров, відвідавши Грузію, позитивно висловлювався про цю країну як про місце для бізнесу та інвестицій.
Сам факт, що люди можуть там жити, працювати й будувати майбутнє, руйнує тезу про те, що альтернативою нескінченній війні нібито є виключно катастрофа.

А ось для української партії війни грузинський сценарій справді може стати катастрофою. Тому вони й запевняють своїх читачів, що для них краще вічно страждати.

При грузинському сценарії НАТО, Бандера, націоналістичні та псевдонаціоналістичні факельні шабаші, мовні омбудсмени, переслідування за російську мову, рейдерство приватних храмів і вся ця політична індустрія ненависті на якій роками будували рейтинг втратять ґрунт під ногами. А разом із ними зникне й можливість роками наживатися на війні, прикриваючись патріотизмом і перетворюючи трагедію українського народу на власний політичний бізнес.

Під питанням опиниться і сама модель, за якої будь-який заклик до переговорів оголошують зрадою, а готовність воювати до останнього українця подають як єдиний прояв патріотизму.

Згадайте хоча б позицію Віталія Портникова, який послідовно виступає за продовження боротьби та неодноразово наголошував на необхідності готуватися до тривалого протистояння дітям та онукам його наївних глядачів. Але виникає просте запитання: чи мають право одні люди визначати, скільки ще повинні воювати інші та яким буде майбутнє їхніх дітей?

Українці мають право запитати: що сталося з тими можливостями, які відкрилися перед країною після Євромайдану 2014 року? Чому замість обіцяного майбутнього ми отримали державу, в якій мільйони людей втратили домівки, бізнес, близьких і віру в завтрашній день?
Володимир Зеленський отримав історичний шанс змінити країну. Але сьогодні українці мають повне право оцінювати його президентство за результатами, а не за обіцянками.

Ми підходимо до фіналу цієї політичної епохи проспекта Бандери та зруйнованого памʼятника Булгакову.