Йшов я вчора пізно ввечері темною вулицею десь між Подолом і Лук’янівкою. Половина ліхтарів не працює, асфальт мокрий, у калюжах плавають недопалки, пакети, якась гидота. Місце таке, де навіть місцеві бомжі зайвий раз не затримуються — проходять швидко і мовчки. І тут із підворіття — голоси. Спочатку не звернув уваги. Потім щось зачепило. Інтонації знайомі, але не одразу зрозумів чому. Зупинився. Придивився. Стоять четверо. Курять. Одна пляшка на всіх. Виглядають пом’ятими, змученими — як обісрані коти після дощу, яких навіть ті ж самі бомжі обходять стороною, щоб не чіпляти на себе чужу безнадію. Підійшов ближче.— Ого… а ви тут часто збираєтесь? Один з них глянув на мене швидко, знизу вверх:— А що, місце зайняте? Голос. Десь я його вже чув. І тут починає складатися. Я ще раз подивився уважніше.— Стоп… це ж… Той криво посміхнувся:— Ну давай, договори вже. І тут доходить.— Притула? Він знизав плечима, ніби це вже не мало значення. Я перевів погляд на інших — і пазл остаточно зібрався. Берлінська стоїть трохи осторонь, мовчить, дивиться кудись у темряву. Стерненко нервово курить, наче йому холодно, хоча тепло. Береза просто дивиться на всіх так, ніби вже все зрозумів раніше за інших і йому від цього тільки гірше.— Нормально вас занесло, — кажу. Ніхто не сміється. Береза тихо:— Тут хоча б тихо. Ніхто нічого не питає. Стерненко додає, не дивлячись:— А якщо й питають — то не в очі. Притула дістає телефон з розбитим екраном, тупо дивиться в екран кілька секунд, блокує і важко зітхає:— Раніше писали «дякуємо за дрони, ви герої». Зараз або мовчать, або…— Або питають, коли ми здохнемо, — кидає Береза і регоче, аж фільтр з сигарети випадає. Берлінська нарешті відкриває рот, сухо і з таким виразом, ніби їй тільки що в рот плюнули:— Або взагалі не хочуть чути відповіді. Бо знають, що замість дронів там був ремонт мого «Лексуса», кава з лате-артом і кілька хороших вечорів з дівчатами, які сучки забули тепер типу як мене звати. – І чим ти зараз займаєшся, Маша? — питаю я. Берлінська криво посміхається беззубим ротом, затягується сигаретою і відповідає:— Пробувала піти проституткою… Але одна кончена сука, в якої брат загинув на виставці в Чернігові, спеціально мене вистежила і разом зі своїми братками вибила всі зуби. Сука. Вона спльовує кров’ю на асфальт і додає тихо:— Тепер навіть нормально полизати не можу. На панель більше не беруть. Тиша. Ніхто не сперечається.— Це ще нічого, пацани… Я тепер взагалі в підвалах на Оболоні бомжую. Вдень тікаю від дебілів які мені донатили і носили тоді футболки «русоріз», тікаю як пацюк, а вночі сплю в одному спальнику з алкашами і колишніми «ТЦКшниками», які мене колись в коментарях називали героєм. Вчора один дядька мені дав триста гривень «за мінет»… я їх пропив за два дні. Він спльовує і додає зовсім тихо:— Тепер навіть у телеграмі з фейкового акаунта сижу і сам собі донати кидаю, щоб не здохнути остаточно морально, так хочу повернутись в ті часи. І всі четверо знову вздихають — тихо, безнадійно. Я стою і розумію, що це не розмова — це якийсь залишок після розмов привидів які опинились в іншому для себе світі. — І що далі? — питаю. Притула знизує плечима:— Та нічого. Стоїмо. І після паузи:— Звикаємо, що тепер можна просто стояти, а не грати роль. Хтось тихо усміхнувся, але без радості. Я вже хотів щось сказати, але не знайшов слів. Поліз у кишеню, намацав дрібні гроші — і одразу зрозумів, що це буде виглядати як знущання. Не дістав.— Ладно, — кажу. — Бувайте. Вони навіть не попрощались. Просто кивнули. Я розвернувся і пішов далі. Коли озирнувся — вони стояли так само: четверо людей у темному дворі, без камер, без ролей, без пояснень. І виглядали не як “обличчя”, а як люди, які вже не дуже розуміють, ким вони тепер є.