Нова Я | Увага! — керівник  постукав ручкою, яку крутив у руці, по столу. — Поп...

— Увага! — керівник  постукав ручкою, яку крутив у руці, по столу. — Попрошу тиші! Панове, дозвольте вам відрекомендувати вашу майбутню колегу… е-е-е… — він зазирнув у розгорнутий записник, що лежав перед ним. — Єву Коваль. Вона студентка і має пройти у нас стажування, працюватиме моїм асистентом. Сідайте, будь ласка, он туди, — і він вказав ручкою на єдине вільне місце, що було якраз навпроти його столу. Вона б воліла примоститися десь збоку, щоб не опинитися під прицілом суворого начальницького погляду, але вибирати вже не доводилось.Тому з полегшення опустилась у крісло і, нахиливши голову, стала вивчати брунатну поверхню столу, так само, як колись робила у школі, аби уникнути  виклику до дошки.Також вона пораділа тому, що коли її батьки розлучилися, мама на знак того, що не хоче мати з колишнім чоловіком нічого спільного, повернулася до свого дівочого прізвища, і Єва захотіла бути солідарною з нею, тому в паспорті її записали Коваль, а не Вірською. Тож ніхто не запідозрив у ній протеже генерального директора компанії.Всі й справді подумали, що вона проста студентка, у якої вітер в голові гуляє. Тому скоро на неї перестали звертати увагу і кожен займався своїм ділом — хтось малював у блокноті дивних істот, схожих на космічних пришельців, хтось, примостивши під столом телефон, захоплено грав у гру, хтось тихцем позіхав і клював носом, приколисаний монотонною розповіддю головного редактора.До цих останніх належала і Єва. Їй страшенно хотілося спати, бо звечора лягла пізно, а прокинулася ні світ ні зоря. Очі зрадницьки заплющувалися, неначе краї повік хтось намастив клеєм. Голова опустилася на груди, але за мить  вона стрепенулася й злякано озирнулась навколо — чи бачив хто-небудь, як вона дрімає?— Пані Коваль! — раптом гримнуло у неї над самим вухом. Вона від несподвванки мало не впала зі стільця.Виявляється, головний редактор встиг підвестися зі свого місця і тихенько підійти просто до неї.— Ви що, заснули? — обурено спитав він.— Вибачте, я просто задумалася… — пролепетала Єва.— Чому ви нічого не записуєте? У вас немає щоденника? — Я куплю, — вона зовсім розгубилася, геть не очікуючи, що її на новому місці роботи зустрінуть так "привітно". — Я просто не знала, що він потрібен…— Ви ж на журналіста вчитеся? І не знаєте, що представник цієї професії навіть у туалет має йти з записником і диктофоном?Колектив засміявся, вважаючи жарт шефа надзвичайно дотепним, лише одна Єва розгублено кліпала очима.— Тримайте, — редактор узяв зі свого столу фірмовий блокнот з назвою журналу на обкладинці і вручив їй. — Відкривайте і пишіть: "Правила, яких я маю дотримуватися на роботі"!Єва розгорнула записник і слухняно вивела продиктовані слова. Вона сподівалася, що шеф вгамується і перемкнеться на якусь іншу тему, але він продовжував "виховувати" її, немов вчитель школярку, яка не вивила урок.— Пишіть — пункт один. Ніколи не спізнюватися на роботу! Причина запізнення може бути лише одна — смерть! — Перепрошую, але це неможливо, — наважилася подати голос Єва.— Що неможливо?— Запізнитися кудись після смерті, — пояснила вона.— Ну що ж, уважності у вас не відняти, а це вже хоч щось… Але ось вам другий пункт правил — з керівником ніколи не сперечаються! І третій — на нараді ви маєте усе записувати! Зрозуміло?Єві хотілося відповісти "Так точно", як у фільмах про армію, але вона тільки мовчки кивнула головою...Читайте книгу тут#лонгрід#мої_історії