як думати про майбутнє, коли навколо псіхуська?

йшла я вчора через шевченківський парк ввечері, вирішила присісти на лавці. йде іноземець do you speak english? sure! слово за слово, виявилось що він пише книжки і такий мені: хочеш покажу? ну звісно!

я думала, що він зараз друкований примірник витягне, але він дістає з рюкзака величезний стос написаних від руки паперів. починає знімати купу резиночок, в процесі бурмоче під ніс щось на кшталт “шкода, що ти не розумієш іспанську”

в цей момент я думала тільки про сюрреалістичність ситуації, четвертий день повітряних тривог в Києві 24/7, на фоні чути як в сусідньому районі працює ППО

півгодинна розмова про те, як будувати сторітейл в книжці, про складнощі побудови персонажа, ну потім він мені ще витягнув показав четверо своїх окулярів та розповів історії, як і де він їх знайшов 🤭

весь цей тиждень я читала купу новин про те, як згоріли склади наших видавництв і вже почала думати про те, що може написання моєї книжки відкласти до кращих часів. а тут ця рандомна зустріч

зранку на очі мені попався старий блокнот, який я вела 2 роки назад, а там ця фраза, яку я записала після сесії з коучем: “служіння власному сенсу надає величезні сили та впевненість”

фото рукописної книжки зробила за його згоди, як пруф, що я ще не зовсім insane, і того, що як би ми не тікали від себе чи власних страхів, наш шлях все рівно нас знайде. треба просто іноді зупинитись, сісти на лавці і послухати.