Художниця тіла Дон Делілло«Я Лорен. Але все менше й менше»Проживати втрату – це теж своєрідне мистецтво. Підхід до горювання є індивідуальним у кожної людини, а отже і творчим. Навколо смерті є безліч ритуалів, які часом нагадують перформанс, особливо коли ритуал цей з чужої культури. В своїй книзі Делілло викручує мистецькість горювання на максимум. Головна героїня, Лорен, створює перформанси за допомогою свого тіла. Вона уважно слідкує за трансформаціями та відчуттями в тілі, вчиться видозмінювати його та використовувати. Її чоловік скоює самогубство і вона шукає спосіб пережити це. Я би сказала, що спосіб, який вона знаходить спочатку – то інкорпорація. Втратити, не втрачаючи. Лорен змушує частини свого тіла та психіку відтворювати іншу людину. Це не акторство, актор грає і вкладає себе в цю гру. А тут мова йде про те щоб інша людина була присутня, використовуючи тебе як матеріал. Прийнамні таке моє прочитання. А далі, через публічний перформанс, відбувається екстерналізація. Нарешті втрата і справді відбувається.«Ліжко було порожнє. Вона від початку знала, що воно порожнє, але повністю це усвідомила тільки зараз. Вона дивилася на постіль і ковдру, зімʼяту лише з її боку ліжка, єдиного боку, який використовується»Всередині книги багато мови йде про час, про поєднання простору та часу та про відчуття часу. Коли стається втрата без втрати, то час зупиняється. Простір вже є без людини, яка померла. Але в зупиненому часі людина ще є. Простір та час більше не проживаються синхронно. Тільки коли людина погоджуються на те, щоб час знову відновив свій рух, цілісність може відновитись. «Вона зайшла в кімнату й підійшла до вікна. Відчинила його. Рвучко відчинила вікно. Вона не розуміла, чому так робить. А тоді зрозуміла. Вона хотіла відчути морський запах на обличчі та плин часу у своєму тілі, які розкажуть їй, хто вона така»Відгук вийшов дуже абстрактним. Але яка книга, такий і відгук! Читайте! ps Вся книга була прочитана на висоті 12000 метрів над землею#відгук@nevpokiy