Трошки на щасливому 🐸На цьому тижні я планую розповісти у блозі про нашу подорож і блог, їй присвячений. Вчора готувалась. Охопили дуже дивні відчуття: з одного боку, звична тривога, що ну от тепер вже точно з якоїсь шафи вистрибне Верховний Космічний Суддя і закричить: “Попалася! 🫵 Твій аналіз всіх причинно-наслідкових зв'язків, гіпотетичних ризиків та емоційного контексту виявився недостатнім, ти припустилася КРИТИЧНИХ помилок у підборі слів, і зараз ВСІ неправильно тебе зрозуміють, а тому колективно вирішать, що ти ЖАХЛИВА людина!” Але цей безсмертний хіт тривога програє кожен раз, як я роблю щось сильно нове та сильно соціальне. Фігня.З ІНШОГО боку відчуття було таке… наче дитиною я мріяла навчитись літати, добре усвідомлюючи неможливість здійснення такої мрії, а тепер сиджу і на повному серйозі розповідаю, як вже через місяць розправляю крила, щоб мігрувати зі зграєю канадських казарок. Бо все, що скоро почне відбуватися, схоже на опис мрій, сміливих настільки, що в мене раніше не вистачило б хоробрості навіть просто нафантазувати їх. Я так довго йшла до точки, де зможу відчути себе дорослою відповідальною нормальною людиною з успішною кар'єрою, світлим впевненим завтра та твердим фундаментом під ногами, що геть втомилася туди пертися. Втекла зі стежки і взяла новий курс: відчути себе сумішшю Девіда Аттенборо і Джейн Гудолл, великим боссом аутизма, на чверть жабою і на одну десяту велоцираптором. Ура!