Подивилась я «Дракулу 2025» і якесь стійке дежавю мене не відпускає

Сюжет - як той колишній, що з’являється у твоєму житті через два роки після розставання. Ти вже забула про нього, живеш іншим життям, і раптом опівночі прилітає повідомлення: «Спиш?»Але ми ж усі знаємо - це фігня, а не кохання. Фільм із піною біля рота доводить нам «велику любов» Дракули до його нареченої, яка померла ще в перші хвилини сюжету. 400 років пошуків, убивств, крові - все заради Неї. І ось він її знаходить. І що далі? Любити? Ха. Забрати. Замкнути. Відрізати від світу, позбавити статусу і шансів на нормальне життя - ось «план порятунку». Потягнути її в готичний склеп, куди в першу чергу прийдуть ті, кому потрібно його вбити. А він питав її, чи потрібно їй це? Чи питав, чи хоче вона бути «врятованою» такою ціною? Ні. Бо такі чоловіки ніколи не питають. Кульмінація: він помирає на її очах, взагалі не намагаючись боротися, і навіть не розуміючи, що тим самим прирікає її мучитись потім усе життя. Як мучився він сам. Тобто, блін, реально: людина, яка пережила найстрашніший біль у своєму житті - втрату коханої - робить усе, щоб ця сама кохана людина відчула те саме?

Глядачеві подають це як найвищий акт відданості: «ось вона, вічна любов». Хоча вічною тут є лише його самозакохана тупість. Дракула 400 років звинувачує всіх навколо у смерті коханої. Бога, долю, людей. Декого навіть убиває дорогою. А себе хоч раз звинуватив? Хоча саме він сказав їй поїхати з замку; саме він запустив ланцюг, який призвів до її загибелі. Зручно звинувачувати світ, але не визнавати свою провину. Для таких чоловіків любов = руйнування. Якщо в тебе щось забрали - зруйнуй усе навколо і поверни своє будь-якою ціною. Плювати на наслідки, плювати на життя, заради якого, здавалося б, усе і робиться. Головне - відновити своє «я». Якщо у фільму і є користь, то лише в тому, що він показує: романтика часто маскує контроль, нарциссизм і насильство. Усе, що видають за «порятунок» ціною свободи іншого - не про любов, а про его, яке не вміє приймати втрату.