Не нам судити, але | Сьогодні побачила це відео 👆🏻 і думаю: «А що взагалі для людей стосунк...

Сьогодні побачила це відео 👆🏻 і думаю: «А що взагалі для людей стосунки?»І замість відповіді одразу в голові чек-лист обов’язків: — Він повинен дзвонити щодня. — Він повинен пам’ятати мої улюблені пісні. — Він повинен вгадувати мій настрій, вирішувати проблеми, бути вічним джерелом уваги до мене.І ось тут починається найцікавіше. Дивишся на себе й ловиш на думці: чому людина приходить у пару з порожніми руками, але з повним рюкзаком вимог?У головах у багатьох, тай і у мене, засів вірус: любов — це нескінченний сервіс «дай і обслуговуй мене». Міф про те, що щастя — це коли інша людина закриває всі твої діри, лікує нудьгу, гасить тривоги, вирішує проблеми. А ти сидиш і чекаєш результат, ніби тобі хтось щось винен. Але цей паразитизм працює рівно доти, доки другий не задихнеться від його тягаря.Любов не живе там, де звучить слово «повинен». Там, де замість почуттів «скільки він зробив для мене?», «чому він ще не виконав?» Там немає такого важливого й щирого. Там холодна торгівля: «ти мені — я тобі». Якщо перетворювати любов на товар, то варто пам’ятати, що в кожного товару є термін придатності.Взагалі, знаєте в чому правда? Ніхто не любить того, хто вміє тільки брати. Хоча іноді здається, що навпаки. От ці всі дівчини з вічним «дай, дай, дай» якраз таки знаходять собі партнерів, які їх боготворять. Зовні. Так здається тільки зовні.Варто лише придивитися до такої пари, хоч трохи дізнатися їхню історію, і стає зрозуміло: їхні стосунки — це банальна спроба зцілити свої внутрішні травми. Вона чимось жертвує, він чимось, щоб її красою або енергією, або чимось ще, підживлювати теж свої комплекси.А чи є в цьому любов?Може, для когось і так, саме такий формат і називається любов’ю. Хто зна.