Російська армія воює не лише проти України. Вона боїться власної державиFox News пише про дедалі помітніший конфлікт між російською армією та ФСБ після серії ліквідацій високопоставлених військових РФ.На перший погляд, це історія про безпеку генералів. У Балашисі підірвали автомобіль російського генерал-лейтенанта Даміра Давидова, який, за даними медіа, відповідав за забезпечення військ ракетами та артилерійськими боєприпасами. Раніше в тому ж районі був убитий генерал Ярослав Москалик. Ще раніше в Москві ліквідували Ігоря Кірілова, начальника військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту РФ.Але важливіше інше. Ці удари показують не лише вразливість окремих російських генералів. Вони оголюють внутрішню архітектуру путінської держави.За оцінкою джерела у європейській розвідці, російські військові хочуть, щоб ФСБ гарантувала фізичну безпеку генералів. ФСБ, своєю чергою, не хоче брати за це відповідальність. І це не технічний конфлікт між відомствами. Це стара російська хвороба: спецслужби не довіряють армії, армія не довіряє спецслужбам, а Кремль боїться обох, але найбільше боїться тих, хто має зброю, структуру і авторитет серед військових.Путінська система побудована не на довірі, а на контрольованому страху.ФСБ є політичним ядром режиму. Сам Путін вийшов із цієї системи. Саме спецслужби мають привілейований статус, доступ до президента, інструменти репресій і право визначати, хто є загрозою. Армія в цій моделі завжди була необхідним, але небезпечним інструментом. Їй дають гроші, людей, техніку, але не дають справжнього політичного впливу.Війна змінила баланс. Російські генерали стали важливішими для виживання режиму, бо без армії Путін не може продовжувати війну. Але саме тому вони стали і небезпечнішими для Кремля. Війна породжує командирів, авторитет, вертикалі лояльності, неформальні зв’язки, власну пам’ять про втрати і провали. Для режиму, який боїться будь-якої автономії, це проблема.Пригожин був найяскравішим прикладом. Не тому, що він міг перемогти Путіна, а тому, що показав головне: силова вертикаль РФ не є монолітом. Вона тримається доти, доки всі учасники вірять, що центр сильний і карає швидше, ніж будь-хто інший.Тепер ця віра поступово підточується.Якщо генерал не почувається безпечно навіть у Москві чи Підмосков’ї, це впливає не тільки на конкретну людину. Це впливає на весь командний клас. Кожен наступний офіцер розуміє: Україна може дістати. ФСБ може не захистити. А іноді ФСБ може бути для тебе ще страшнішою, ніж Україна.Це психологічний ефект, який має стратегічне значення.Росія може мати більше людей, більше артилерії, більше території і більше ресурсів. Але її система управління залишається системою взаємної підозри. Там важко делегувати повноваження, важко визнавати помилки, важко захищати ініціативних командирів, важко створювати горизонтальну координацію. Бо будь-яка автономія в Росії швидко перетворюється на політичний ризик.Для України з цього випливає важливий висновок.Не треба будувати стратегію на очікуванні “бунту генералів” чи розколу еліт. Це погана ставка. Російська система може довго жити в страху, брехні та внутрішній ненависті. Але треба системно збільшувати ціну цієї недовіри.Кожен удар по логістиці, по штабах, по зв’язку, по тилових центрах, по виробничих ланцюгах і по символічних фігурах російської воєнної машини має подвійний ефект. Він знижує військову спроможність РФ і одночасно б’є по відчуттю контролю всередині самої системи.@nationalinterests