Telegram statistics channel - @natigorevna

Я не знаю жодної людини, яка сказала б мені, що вона щаслива лише тому, що має багато грошей, успішні проекти, улюблену роботу і рівні від природи зуби.Але я знаю тих, хто каже, що щасливий, коли поряд є інша людина.Успіх немає ціни, якщо ти самотній.Яка різниця, чого ти досяг у цьому житті, скільки неймовірного зробив, які отримав премії, якщо ти не можеш поділитися цим з тим, кого любиш і хто любить тебе.Ми живемо у світі самотніх людей, сором’язливих, які часто сумніваються і нескінченно спотикаються об власні обмеження.Ми боїмося.Себе боїмося, інших людей боїмося, зобов'язань боїмося, того, що в склянці на раковині з'явиться ще одна зубна щітка і життя, яке ми цінуємо, не буде як раніше.Я знаю сотні людей, які так хочуть бути коханими, але так гірко міркують про те, що доведеться любити натомість. Розмірковують про те, що не готові спробувати нові стосунки, бо старі завдали їм болю. Або про те, що нові почуття зараз будуть надто невчасно.людині потрібна людина.щоб обіймати, щоб цілувати, щоб говорити, слухати, чути, робити спільні марні покупки та нескінченні фотографії на смартфон.І в цьому, напевно, щастя, яке ми, навіть якщо здається що ні, хочемо здобути. і в горі, і в радості, і на віки віків.Любов врятує світ, як кажуть великі класики та музиканти.І навіть якщо пройде і потім доведеться трішки поплакати, згадайте, якою силою наповнюють нас найпростіші слова:Я тебе люблю

Любити не обов’язково…У дитинстві нас змушують їсти манку до останньої ложки, добре вчитися, поважати старших, не курити. Бо всі ці речі можуть принести неприємності.А про любов чомусь ніхто не казав, хоча все написане вище про неї: любов до їжі, любов до навчання, любов до себе і свого здоров’я.Чи бувало хоч раз таке, що втомлена після роботи мама відчитувала вас не за немитий посуд у раковині, не за пил на столі й не за двійку з математики, а за те, що ви не вмієте любити? Не було.Чи відправляли вас на перездачу в університеті за те, що любов для вас не найважливіше в житті? Навряд чи.Ми вже давно дорослі, але любов для нас так і залишається чимось абстрактним. Наче те, що існує, але зовсім не обов’язково відноситися до цього серйозно. Та й узагалі хоч якось відноситься.Можливо, якби нас формувала не кількість гарних оцінок, а якість прийняття себе й людей навколо, наше доросле життя було б зовсім іншим.Бо як інакше пояснити той факт, що ми за звичкою продовжуємо ставити оцінки оточуючим замість того, щоб приймати їх такими, якими вони є.

Коли в тобі є внутрішні опори — тебе вже не зламає навіть те, що колись убивало. Бо ти стоїш не на людських словах, а на власному корінні.Ти вийшла з ночей, де ніхто не тримав за руку, і навчилась стояти там, де інші падають на коліна.Ти більше не шукаєш підтверджень. Ти не просиш любові — ти її випромінюєш.Ти не чекаєш схвалення. Не випрошуєш тепла, яке більшість дає дозовано і ні на грам більше. Не женешся за тим, щоб тебе бачили чи цінували. Ти перестала торгувати собою за крихти уваги. Ти прожила досить, щоб зрозуміти: більшість людей хоче поруч не людину, а дзеркало, в якому зручно виглядати кращими.Ти не боїшся самотності, бо вже знаєш її справжнє обличчя. Це не порожня кімната — це момент, де зриваються маски. Саме там ти зустрічаєшся з собою без прикрас, без виправдань. І хоча інколи думки гризуть зсередини, ти все одно вмієш проходити крізь них. Бо знаєш: тікати від темряви безглуздо, вона завжди швидша. Самотність більше не страшить. Вона — як тиха кімната зі свічкою, де нарешті можна почути себе. Вона як нічне море, де ти занурюєшся і розумієш, що темрява — теж дім, коли ти знаєш, де твій центр. Ти навчилася приборкувати її хвилі, робити з них корабель, а не шторм.Ти вмієш заходити в свої рани голими руками, не тікаючи. Закривати всі гештальти по живому. Вмієш роздивлятись власну біль, як старі листи, що давно час спалити й відпустити попіл за вітром. Негаразди більше не з'їдають тебе — ти розбираєш їх до кісток, до самої суті, щоб більше ніколи не дозволити їм прорости отрутою всередині.Ти розумієш, що хтось може прийти, але не завжди витримає твою глибину. Бо вона не про романтику — вона про те, що ти вмієш дивитись на рани впритул. А більшість людей носить у собі цілий архів невирішеного, бо там, як у запиленому чулані, складено комплекси, страхи, незакриті гештальти, психологічні травми, нереалізованість, образи. І твоя присутність підсвічує те, що вони намагаються не бачити роками.Порожні слова давно на тебе не діють. «Ти гарна, розумна, особлива» — звучить, але не торкає. Бо ти вже бачила, як легко люди кидаються цими словами, не маючи жодного наміру підтвердити їх вчинками. Ти більше не продаєш душевний спокій за дешеві компліменти і дозовану краплю ніжності. Ти виросла до того моменту, коли ці істини перестали бути чужою валютою, якою тебе можна купити.І так, з тобою не вийде напівмірою. Якщо хтось заходить — він стикається не з маскою, а з правдою. З твоєю і своєю. А правда — це не завжди те, що хочуть побачити чи почути. А ти світлом підсвічуєш усе це — не для того, щоб викрити, а тому що інакше не вмієш. Тому хтось відходить. Бо легше жити в пустоті, ніж зустріти власну глибину, пірнути в темряву і дослідити її. І це нормально. Бо вона як хижак, може побороти тебе і зжерти заживо. Тому тут треба неабияка сміливість досліджувати себе, пізнавати і працювати.Бути в сильній позиції — це не про те, щоб бути непохитною чи холодною. Це про те, що ти вже пережила власну темряву. І ніяка буря не зламає того, хто вже вийшов із власного попелу. І тепер нічия інша темрява тобі не страшна.Бо справжня сила тихіша за крик. Але голосніша за будь-яку брехню.

Уявіть, що ви випадково або не зовсім випадково втратили, наприклад, вказівний палець руки. Ну як «втратили» — вам його відгризли або відрубали.Боляче? Звісно!Неприємно? А що тут може бути приємним?Ви прийшли до тями, заспокоїлися після больового шоку, зрозуміли, що треба діяти, і одразу поклали палець у лід. Зібралися з силами й поїхали до швидкої допомоги з величезною надією, що вам його пришиють назад.Ви їдете й розумієте, що навіть якщо його пришиють і всі тканини приживуться, він усе одно вже ніколи не буде таким, як раніше. Але ви все одно їдете, тримаєте цей пакет із льодом і самотнім пальцем усередині так акуратно, що хтось подумав би, ніби це якась бомба.А раптом усе буде добре? Раптом він навіть стане довшим, рухливішим чи, навпаки, сильнішим? Хто знає — треба пробувати.Ви вибігаєте з машини, стискаючи рушник навколо руки й тримаючи цей пакет. Біль пекельний, але ж надія вмирає останньою. Отже, треба терпіти, треба боротися!А тепер уявіть, що ви не встигли доїхати до лікарні вчасно. Або лікар не встиг усе зробити в терміни. Або, чорт знає, що взагалі сталося — і ваш улюблений вказівний палець уже «мертвий». Ну, начебто він і до цього був таким, але ось зараз вам кажуть:— Вибачте, але нам не вдалося врятувати ваш палець. Вам його лишати?Лікар коле наркоз і швиденько зашиває рану.І ось ви стоїте посеред лікарні із зашитою дурною раною й пальцем у вже не такій гарній долоні. Крутите його, намагаєтеся прикласти до руки, згинаєте і не знаєте, що з ним робити. А чого б не крутити? Адже наркоз ще діє, і ви бачите все зовсім інакше. І розумієте, що тепер треба звикати жити без нього.Справляйся! Тримайся! Добре, що рука залишилася! — повторюєте ви собі, а в голові весь час крутиться одна й та сама думка: «Треба зберегти — а раптом колись його все ж таки зможуть пришити назад».Але це «колись» ніколи не настане.

Я лежала на підлозі і сльози текли градом затікаючи у вуха і ніс.Здавалося, що життя знову подало руку і можна продовжувати жити, але виявилося, що це було лише для того, щоб знову вкласти лицем в підлогу.І вже наче звикаєш, що особливих заслуг не потрібно, щоб воно піздануло тебе по голові, але кожного разу удар все сильніший.Спочатку темніє в очах і ти не розумієш, що відбувається. Потім безсило падаєш додолу у безпам’яті. Розплющуєш очі і лише тоді біль доганяє. Наче небо в один момент падає тобі на груди і його вага ламає ребра і перетворює серце в місиво. Як сніг під ногами в плюсову температуру.Ти лежиш вся в сльозах, з очима, як в китайця, ледь щось бачиш і лише відчуваєш дзвін у вухах. Він випалює висок наскрізь. Пронизливий та пульсуючий.А потім встаєш. Встаєш з останніх сил і йдеш. Займаєшся справами, зустрічаєшся з друзями, робиш рутинні справи і наче не помічаєш тієї діри всередині. І ніхто не помічає. І ти думаєш, якщо я можу обдурити їх всіх, то і себе зможу, треба просто постаратися.Але ти не можеш і не зможеш. Бо є речі, які не залежать від тебе. На які ти не можеш вплинути. Вони не стосуються тебе і від цього стає ще гірше. Треба мати велику мужність, щоб тримати удар долі, рішення якої вже давно записане на небесах. Треба просто пережити, потерпіти, втримати небо, коли воно падає тобі на голову.В такі моменти рятує лише віра. І по вірі вашій воздасться вам. Тому я вірю. Вірю лише в краще і я знаю так воно і буде, бо іншого варіанту немає.

Не вибачення, а зміниНещодавно прочитала допис і от вирішила поділитися і з вами, відгукується.«Справжні вибачення – це дії.Тут можна було б закінчити. Але є але.Наприклад, моя дочка постійно наступає мені на ноги.Особливо коли йде позаду.Я щоразу прошу її цього не робити, і вона досить щиро вибачається, каже, що робить це не спеціально, але під контроль свої дії не бере.І так робить більшість людей.Вони вибачаються і продовжують.Якось я втомилася і вирішила теж разочок їй на ногу наступити. Що тут було!І крики, і писки, і спроби помститися...Вона наступила мені на ногу в помсту разів десять, поки не заспокоїлася.Тут я вже розлютилася і висказала їй за всі порвані задники. А вона й відповідає, що може ще раз вибачитися, але це буде вже не щиро.І лише з третього разу мені вдалося донести, що у якийсь момент людям не потрібні вибачення. Їм потрібні прості дії.Потрібні не вибачення, а зміни.Особливо там, де можна щось зробити.А здебільшого щось зробити можливо.До речі, поки дочка сердилася і наступала мені на ноги свідомо, вона взяла це під контроль. Тепер випадково не наступає. Хоча відірваних задників все одно не повернеш.Але мене попереджали, що діти – це дорого. Як і зміни.»А тепер я продовжу:Існує дієвий спосіб захистити себе від «зрад» або «розчарувань». Він полягає у тому, щоб прийняти просту реальність.Добро не дає права чекати добра у відповідь.Людина, яка дала мені слово, може його стримати, а може й ні. Якби добре я до людини не ставилася.Простий спосіб захистити себе від зрад полягає в тому, щоб навчитися не чекати кохання у відповідь на кохання.Бо якщо ти любиш заради кохання, поважаєш заради поваги, віриш заради вірності, то зрада – це лише питання часу.І розуміння, що ДРУГИЙ ШАНС істинно потрібний більше не тому, хто його просить, а тому, хто його дає. Дуже тверезить.Адже урок повторюється, якщо його повторювати.

Зізнаватися у власних поразках — важко, майже нестерпноУявіть, що вам з живої рани треба відірвати бинт, який вже став частиною рани, яка постійно сочилася, а ти її підрихтовував в надії, що от-от і стане краще, що от-от і подіє.Але ставало лише гірше, бо як виявляється, ти жив в самообмані, навіть не усвідомлюючи цього. Ти терпів біль, і часами дійсно було легше, краще і навіть безтурботно. Але чим далі, тим ця рана більше давала про себе знати. Вона нила вечорами, а особливо ночами. Наодинці чи з кимось. У світлі дні сповнені радості і у дні відчаю і темноти. Одномоментно біль перетворився в перманентний, постійно ниючий і ріжучий. Наче сотні голок щосекунди протикають твоє тіло.І в ту мить, коли цей біль стає нестерпний приходить самоусвідомлення. Самоусвідомлення ситуації, в яку ти сам себе поставив, закрив, як у клітці. І замість того, щоб гоїти чи звернутися за допомогою ти пустив все насамотік. І тут є 2 шляхи: чесно зізнатися собі, що ти довбойоб або продовжувати робити вигляд, що все нормально, поки не дізнаєшся, що в тебе сепсис.Так от, не бійтеся зізнатися собі, що ви проєбались. Що в один момент, щось пішло не так, неважливо коли, це просто сталося. Зривати рану по-живому буде пиздець як боляче і я не буду вибачатися за спойлер. Але як тільки ви це зробите — стане легше. Цей біль ще переслідуватиме вас певний час і рана сочитиметься та нагадуватиме про себе. Але одного дня ви прокинетеся і не відчуєте болі, рана загоїться. Все зростеться і ви знову відчуєте, що все впорядку, що біль від усвідомлення своєї невдачі і її прийняття набагато менший, ніж життя в пройобі довгий час.

Я стою у вологому тренчі під дощем. Свинцеві крапці опускаються з неба, розбиваючись в неминучій смерті.Він барабанить по дахам, по стільчикам, які не встигли прибрати з тераси, по моїм нездійсненим надіям і очікуванням. Таким холодним він давно не був, цей дощ.Сірі машини, вічно втомлені люди пробігають повз мене. Яскраве світло з вікон кавʼярень та барів дещо ріже очі. Мерехтливі вітрини наче насміхаються над тобою, такі ідеальні, привабливі, манкі та завжди радісні.Штучність створена задля твого настрою. Але я знаю, що саме зараз вони насміхаються, безжально виставляючи свій лоск напоказ. Хочуть ткнути в свою радість. Підсвітити контраст життя.І ти це відчуваєш. Відчуваєш як ніколи.А дощ продовжує відбивати такт. Кап, кап, кап, кап.Холодно, тренч все важчає від прохолодних крапель і стає неабияким тягарем. А місць за вітриною немає і ти стоїш дивишся на свято життя за склом. Чарівний світ, де не існує жодних проблем, де кава завжди така як потрібно, вуглеводи насичені, а пари закохані. Стоїш і спостерігаєш, але для тебе туди входу немає. Місця розпродані, найближчий вільний столик для броні через місяць. Залишається чекати. Чекати допоки звільниться столик і для тебе.А він обовʼязково звільниться. Одного дня, коли ти навіть не сподіватимешся на це. Це станеться раптово, наче в голові перемкнеться тумблер, чік і готово. Ти за улюбленим столиком, вітрина виблискує лише для тебе і про тебе. І ти вже не байдужий споглядач, який заплутався в сірості буднів, тягарях та обовʼязках, а легкий та мрійливий герой улюблених романів.Але тумблер не відрегульований, бо електрик спився, а проводка давно перегоріла. Тому ремонт обійдеться дорого і довго. Життя за вітринами бісить, хоча ти підглядаєш за ним зрідка, щоб не втрачати надії побачити той самий вільний столик. А дощ все йде, йде без упину і тренч стає нестерпно важким. Кап-кап, кап, кап…

Жінки, в своїй більшості, жертовні. Нам це навʼязав кінематограф.Якщо чоловіка посеред ночі переїжджає машина — потрібно одягнути старий спортивний костюм, зібрати волосся в дулю і провести ніч біля лікарняного ліжка, страждаючи.Якщо дівчину серед ночі переїде машина — це, очевидно, погано, але зовсім не обовʼязково робити з цього трагедію, доля буває з нами жорстока.Сценарій видозмінюється в деяких випадках:— якщо в когось з двох рак чи інша пухлина, яка передбачає швидку кончину— якщо вона так задовбала, що починаєш вірити в природній відбір— якщо він — з Марса, а вона — з ВенериПри будь-яких інших розкладах, чоловік поставить будильник на 7 ранку, виспиться і заїде перед роботою, чисто дізнатися шо ти там. Жінки агресують на чоловічу холоднокровність і по вихідним збираються в жіночі секти, щоб обговорити, як з цим жити. Але, зустрічаючи такого ж страждальця, як вони самі, крутять носом і змінюють тему розмови на «якийсь він нудний», після чого стрибають в ліжко до того, хто забуде їх імʼя після першого сексу.Жінкам подобаються мудаки.Так склалося історично, і кожен хто пробує спростувати цю теорію, залишається розчарованим і висміяним. Жінкам подобається турбота.Це факт, в який варто уткнутися лицем і не намагатися зрозуміти, як поєднати його з попереднім.По жіночим венам тече трагедія.Що пояснює більшу частину того нелогічного пиздеця, з яким вам, хлопці, доводиться жити.Але! Давайте будемо оптимістамиДобре, що у вас немає рака, є мізки і живете ви на цій планеті.Погано, що ні один з факторів не впливає на адекватну складову жіночого організму.Ми нелогічні, любимо пустити сльозу і обожнюємо доводити вас до нервової конвульсії, тому що лише в трагедії здатні побачити свою важливість у вашому житті.Але, на противагу цьому, ми здатні турбуватися, цінувати і віддавати останнє вам, навіть якщо зарання знаємо, що ви ще той муділа.Тому давайте будемо поблажливі один до одного і вірити в те, що нам все-таки вдасться вжитися на одній планеті.

В юності я любила 2 пісні: 1. Я люблю тебя до слез 2. Ах какая женщинаСлухаючи першу я уявляла справжнє кохання, таким як воно має бути, таким яким би я хотіла його бачити: найромантичнішим у світі, не красивими словами, а діями, щоб люблю до сліз, щоб все до було неважливим і беззмістовним. Можливо, що і білі квіти мої улюблені лише через цю пісню.Але найбільше мене чіпляла одна фраза «все у нас с тобой только началось». Ця пісня була подарунком для дружини композитора на весілля і нею він описував своє кохання. І те уявлення, яке нам всім продавали про шлюб йшло в розріз з тим, що я чула в цій пісні, що життя після шлюбу лише починається, а не ним закінчується. Що любов не вмирає через 3 роки, що любов — це не іскра, це вічний вогонь, і лише ти вирішуєш чи горітиме він вічно чи найменший вітерець реальності його задує. І це дарувало мені надію, бо чим далі я йшла, тим більше бачила яке життя і люди жорстокі, зачесані об сірі будні.Слухаючи другу я довго міркувала над тим, хто ж така та «ах какая женщіна». Довгий час я думала, що вона ідеальна: знаєте, та в якої всі сукні по фігурі, що таке зайві кілограми вона не знає, її зачіска завжди наче тільки з перукарні, зуби білі, губи напомажені, манікюр тільки-но з салону, вона не йде, а пише, грається серцями, наче кеглями жонглює. Але такі, зазвичай, під зовнішнім лоском приховують велику драму, розбите серце, невдоволеність життям, в них все життя розписано і кроку вправо чи вліво немає. Зовнішній лоск, що приховує внутрішню пустоту.І лише недавно я зрозуміла яка вона ця жінка з пісні. Ця істина проста, як світ. Вона кохана. Просто кохана, настільки кохана, що він «пол не чуя под собою», він носить її всюди де б він не був. Навіть у снах. Але, на жаль, чоловіки володіють такою суперсилою, як руйнувати все до чого доторкаються, тому й носяться з цією жінкою лише в себе в голові, бо такі жінки знають свою цінність і обирають себе.