​​Поет і фотограф Андрій Панів30 вересня минуло 125 років з дня народження Андрія Панова (1899–1937), поета, фотоаматора, активного діяча Спілки селянських письменників «Плуг».У проєкті «Сандармох. Незабуті імена» на сайті «Локальної історії» розповідають про п’ятьох розстріляних у Сандармоху діячів, чиї імена не на слуху. Андрій Панів теж загинув у Сандармоху, але йому ще довго чекати свого часу на згадування.У його біографії найцікавіше — географія. Його батько, Степан Панов, був родом із Курщини. Тож хоч Андрій і народився в Сумському повіті на Харківщині (нині те село в межах містечка Білопілля), він ще малим переїхав із батьками у Курську губернію, в Рильський повіт.Закінчив Курську учительську семінарію, якраз 1918 року, і поїхав учителем української мови на станцію Лиман Донецької залізниці (нині це місто, самі знаєте). Під час денікінщини 1919 року з Лиманської залізничної школи його звільнили, і він поїхав в Ізюм (теж місто, теж знаєте), так само влаштувався вчителем української мови і літератури в школі. Потім ще рік учителював у рідному селі Коров’яковка на Курщині, а далі вступив до Харківського інституту народної освіти і перебрався в Харків.Ще влітку 1991 року в Коров’яковці Глушковського району Курської області жив його брат Наркис Степанович Панів.Як поет Андрій Панів нічого визначного не дав, але був він цікавим, активним і недурним учасником літпроцесу наших 20-х. Захоплювався фотографією — про це часто згадували письменники-плужани в мемуарах. Багато знімав краєвидів у поїздках на Дніпрельстан, у Білорусь, робив фотопортрети і групові фото українських письменників.Як з’ясувалося, його роботи нерідко друкували в журналі «Фото для всіх». Фото Панова «Базар» редакція супроводила таким коментарем:«Харківський фотоаматор А. Панів, з роботами якого ми вже знайомили наших читачів, дав на цей раз прекрасне фото “Базар”. Свідомо чи мимоволі, автор, подаючи малюнок “людської комашні” — базару, дав оригінальну орнаментальну роботу».Андрій Панів- - -На місто стомлене здаля дихнула осінь:Повітря вніч пило міцную прохолоду,А ранком почепилась блідо-сиза вогкістьНа будинки, мости, на води...Там, десь за обрієм, вона спросоння дише,її цю ніч поцілувало літо.Прийшло, промовило: «Ще спиш?» —І нахилилося, в тумани оповите.Спросоння кліпнула й зітхнула —Приснились: золото і листя шелест,І роси ранкові, й дзвінкі лісові луни,Коли кривавий лист дорогу стеле...Зітхнула ласково, промовила «цілуй».Змутніла неба синяя емаль,І вулиці повив серпанком ніжний сум,Заводи одягли вуаль...А вдень буяла літа перемога,Останні ласки огневі...Будинки літу цілували ногиІ слали погляди з-під довгих вій...Асфальти дихали жадібно і смолистоІ заховатися спішили в тінь:Востаннє літо цілувало місто,Йдучи в прозору далечінь.1923#наші20