​​Поет і фотограф Андрій Панів 30 вересня минуло 125 років з дня народження Андрія Панова (1899–1937), поета, фотоаматора, активного діяча Спілки селянських письменників «Плуг». У проєкті «Сандармох. Незабуті імена» на сайті «Локальної історії» розповідають про п’ятьох розстріляних у Сандармоху діячів, чиї імена не на слуху. Андрій Панів теж загинув у Сандармоху, але йому ще довго чекати свого часу на згадування. У його біографії найцікавіше — географія. Його батько, Степан Панов, був родом із Курщини. Тож хоч Андрій і народився в Сумському повіті на Харківщині (нині те село в межах містечка Білопілля), він ще малим переїхав із батьками у Курську губернію, в Рильський повіт. Закінчив Курську учительську семінарію, якраз 1918 року, і поїхав учителем української мови на станцію Лиман Донецької залізниці (нині це місто, самі знаєте). Під час денікінщини 1919 року з Лиманської залізничної школи його звільнили, і він поїхав в Ізюм (теж місто, теж знаєте), так само влаштувався вчителем української мови і літератури в школі. Потім ще рік учителював у рідному селі Коров’яковка на Курщині, а далі вступив до Харківського інституту народної освіти і перебрався в Харків. Ще влітку 1991 року в Коров’яковці Глушковського району Курської області жив його брат Наркис Степанович Панів. Як поет Андрій Панів нічого визначного не дав, але був він цікавим, активним і недурним учасником літпроцесу наших 20-х. Захоплювався фотографією — про це часто згадували письменники-плужани в мемуарах. Багато знімав краєвидів у поїздках на Дніпрельстан, у Білорусь, робив фотопортрети і групові фото українських письменників. Як з’ясувалося, його роботи нерідко друкували в журналі «Фото для всіх». Фото Панова «Базар» редакція супроводила таким коментарем:«Харківський фотоаматор А. Панів, з роботами якого ми вже знайомили наших читачів, дав на цей раз прекрасне фото “Базар”. Свідомо чи мимоволі, автор, подаючи малюнок “людської комашні” — базару, дав оригінальну орнаментальну роботу». Андрій Панів- - -На місто стомлене здаля дихнула осінь:Повітря вніч пило міцную прохолоду,А ранком почепилась блідо-сиза вогкістьНа будинки, мости, на води... Там, десь за обрієм, вона спросоння дише,її цю ніч поцілувало літо. Прийшло, промовило: «Ще спиш?» —І нахилилося, в тумани оповите. Спросоння кліпнула й зітхнула —Приснились: золото і листя шелест,І роси ранкові, й дзвінкі лісові луни,Коли кривавий лист дорогу стеле... Зітхнула ласково, промовила «цілуй». Змутніла неба синяя емаль,І вулиці повив серпанком ніжний сум,Заводи одягли вуаль... А вдень буяла літа перемога,Останні ласки огневі... Будинки літу цілували ногиІ слали погляди з-під довгих вій... Асфальти дихали жадібно і смолистоІ заховатися спішили в тінь:Востаннє літо цілувало місто,Йдучи в прозору далечінь.1923#наші20