Я проріс лісамиМої пальці – ріки Учорашній день став для мене ковтком повітря після довгого занурення в побутові й робочі турботи. Наче виринула – і вперше за довгий час вдихнула по-справжньому глибоко.Сосновий ліс зустрів тишею і запахом хвої, який ніби збирає тебе по шматочках. А потім я пішла вище – до вершини гори, де, мов велетень, століттями стоїть стара грузинська фортеця. Каміння йшло з-під ніг, вітер бив у обличчя, сонце різало очі, і кожен крок доводилося буквально витягувати з себе. У такі моменти питаєш сам у себе: скільки в тобі сили, скільки впертості, і навіщо ти взагалі йдеш?Й я помітила, що коли піднімаєшся до вершини, усе відчувається якось гостріше: час, відстань, власна малість.Але на цій висоті переді мною лежала уся земля – розгорнута, немов відкрита долоня: хребти, що тягнуться до небес, засніжені вершини вдалині, поодинокі будинки, загублені в цьому просторі, стежки, що й самі не знають, куди ведуть. І я раптом відчула, ніби самі гори на мить дозволили дивитися їхніми очима на цей пейзаж безкінечності.