ЧИМ ПАХНЕ СМЕРТЬ?Я довго намагалася відповісти собі на це запитання. І вчора, вперше в житті зайшовши на кладовище саме для роботи, я зрозуміла: смерть пахне зупиненим часом.Це запах холодного каменю, який увібрав у себе роки. Запах старих квітів, залишених чиїмись руками з любов’ю і болем. Легка солодкість, майже невловима – як відгомін життя, яке колись було тут, але вже не належить цьому світові.Кожна могила – точка чиєїсь долі. Зі своїми страхами, звичками, голосом, коханими людьми. Ідеш повз могили – і відчуваєш, що тебе буквально чіпляють поглядами з надгробків. Не лякають. Не тягнуть. А саме чіпляють увагою.Ніби хтось намагається сказати: "Побач мене. Я тут був". І я впіймала себе на тому, що мимоволі сповільнююся. Прислухаюся. Дивлюся не на імена, а на саме відчуття місця, ніби пропускаю через себе кожну з цих історій.Проходячи повз нескінченні ряди могил, у якийсь момент я буквально відчула погляд. Різко обертаюся – навпроти мене могила молодого хлопця, років двадцяти семи. Тоді я замислилася над тим, що ж такого мало статися, щоб померти в такому молодому віці. І вже пізніше, вдома, я знайшла відповідь – автомобільна аварія через нетверезе водіння.Я знаю, що повернуся до цієї могили. І не раз. І, можливо, колись я зможу відповісти точніше:чим пахне смерть.А поки – вона пахне тишею, в якій надто багато голосів.