Обідаємо генеральським салом з Полтавщини і грибною юшкою, говоримо про рибалку, хтось мав досвід на Дунаї, хтось на річці Псел, Південний Буг і Дніпро. Я говорю про мою рідну Десну, ночівлю там, заїзди на декілька діб. Зі мною є чоловік, який рибалив ще на радянський ленінград, я ж більше згадую, як ловив плотвичку і карпиків на фідер. В мене три вудки, чекають на мене вдома. Є з нами пацик, який в Запоріжжі служив в 2023 році, і по вихідних вони з бойовими побратимами їздили на Дніпро. Я сьорбаю ту юшку і ніби опиняюся не в цих східних руїнах, ніби завтра вихідні і я кладу палатку в свій рено магнум, вудки, самогон, який гнала бабуся і їду. Всі тут мріють. Всі мріють ще пожити. Пожити для себе, для рідних. Просто пожити. Війна - це лайно. Така війна як в нас триває вже купу років - це лайно для тих, хто бере в ній участь, бо вона щодня краде життя і час. Я ненавиджу війну, ненавиджу росіян, і такі тут кожен. Я правда ще не зустрічав людей, які кайфують від війни. Є бойові профі, для яких це робота і вони будуть цим заробляти після нашої війни десь далеко, якщо у нас не створять ПВК. Може в Африці. Але в тих, хто пішов чи кому довелося - всі її ненавидять. Кайфувати від війни можуть люди з далеких екранів, які ніколи не будуть сьорбати цю юшку з нами поряд. Але вони не відчують ніколи смак цього сала з чорним хлібом і юшкою на Сході, де кожна така хвилина немов телепорт у мирний час.