Словом, я тут гортав усі ці новини про іноземців, які мають захопити наш простір, і скажу вам свою позицію. Ви можете здивуватися, а може й ні, але я просто скажу так, як я це бачу.Не існує якогось єдиного генетичного коду українця. Ми з вами — нащадки поляків, німців, татар, половців та всіх інших, хто століттями був на цих землях.Але українцями нас робить дещо інше: пам’ять про нашу історію, повага до наших цінностей та речі й символи, довкола яких ми об’єднуємося. І передусім — це наша мова та наша культура.Тому нам зараз слід перейматися не тим, чи потраплятимуть до нас іноземці, а тим, чи будуть вони інтегровані у наш простір.Якщо це буде людина з косим розрізом очей, але вона спілкуватиметься українською, знатиме нашу культуру і поважатиме її, якщо вона повністю інтегрується в наше суспільство — це означатиме, що вона є українцем. Це означатиме, що у нас з’явився ще один брат чи сестра, українець чи українка.І немає жодного значення, чи має ця людина чорний, чи оливковий колір шкіри. Немає значення, народилася вона в Україні чи отримала право на проживання тут із часом. Якщо ця людина зрештою вирішила, що саме тут має бути її дім, значить, це може бути її домом, якщо вона приймає його правила.Водночас є й ризики. Коли формуються масові осередки компактного проживання тієї чи іншої культури, можуть виникнути проблеми, і досить серйозні. Ось на це я б звертав увагу дуже ретельно, тому що це — майбутні серйозні конфліктні ситуації.Проте зараз про це не йдеться. Роботодавці, які ввозять іноземців, уже стикаються з серйозними проблемами. Наприклад, працівники, які приїжджають до нас з-за кордону, дуже часто просто залишають свої робочі місця і зникають після перших же обстрілів.Тому не все так страшно, і причин виривати на собі волосся наразі немає.Звісно, є речі, які треба враховувати і яких треба остерігатись, але зараз ми маємо час для того, щоб про це поміркувати і вживати поступових заходів. Залишається сподіватися, що хтось цим дійсно займається.