Але подивися – почався березень. Ніби на ліжко поклали випрані простирадла. Час підставляти лице під сонце, час піднесень,час приймати все, проти чого ти протестувала. Жінка, що приносить добрі новини,жінка, що засинаючи, вповільнює хід історії,жінка, яка зізнається у вбивстві й не визнає провини,жінка, що ставиться до мови, мов до невиліковно хворої. Думає, що птахи на деревах зарозумілі. Думає, що ніхто її не слухає – сердься, не сердься. Місто відігрівається по зимівлі,як велике, розбите, закохане серце. Повертаються за сонцем, питають поради,соняшникові шапки будівельних кранів. Ворони в небі, ніби чорні троянди. Розповідай мені тепер про останніх тиранів. Розповідай про останнього тут застудженого,про вітри – некеровані і скажені. Мов біблійна цитата в слові засудженого – твоя долоня в моїй кишені. Замовиш потім слово за мене. Ось вона, весна – галаслива, помісна. Вгортатись у тепло, ніби в знамена,які останнім виносиш із міста. Будуть такими печальними жарти. Й птахи – постійно незгодні з тобою – будуть натхненно тобі заважатиі кричати над головою.©

Жадан #ТижденьПоезії#недільнапоезія #ГоловнаБібліотекаКраїни #БібліотекаМудрого