Вранішня історія під каву від Ореста Кошки
Брехня як державна доктрина продовження.

Візьмімо хоча б Льодове побоїще 1242 року. Воно стало канонічною сценою російського героїзму, увічненою у фільмі Сергія Ейзенштейна "Олександр Невський". Гримить музика Прокоф'єва, лицарі тевтонці провалюються під лід, народ ликує. Але де це сталося? Немає точної геолокації. Немає археологічних доказів. Саме побоїще згадується лише в одному літописі, написаному через десятиліття після подій. Німецькі хроніки про нього мовчать. І все ж цей "бій-привид" став символом. Бо Росії не потрібна правда — їй потрібен сюжет.

Або Куликовська битва 1380 року — нібито перша велика перемога над татарами. І знову: місце бою невідоме. Археологічних свідчень немає. Зате є казенна версія, де московський князь Дмитро Донський перемагає Орду під проводом Мамая. Сучасні історики підозрюють: це радше зіткнення двох татарських фракцій, у якому Москва була лише васалом, що виконав наказ одного з ханів. Але імперії потрібна перемога, а не фактологія.