Вже другий раз за день зустрічаю дописи подруг у стрічці, що їхні кохані чоловіки загинули.Дописи короткі - на пару рядків, для інформування спільноти, що захисника вже немає.І своєю «короткістю» - ці дописи страшні.Бо ти розумієш, скільки сил вартувало писати кожну літеру про кінець найріднішого світу.За один день - два.На першому я ще висловив співчуття в коментарях, а на другому… закляк.Подивився, що люди пишуть, а там «співчуваю, співчуваю, щирі співчуття».І все ж вірно, наче так і має бути.Але ж нікого з нас, насправді, ніколи не готували якось правильно реагувати на смерті інших людей.Людей, які не байдужі.Або ж рідних тих людей, які не байдужі.Тим більше, коли ці звістки про смерть - масові.Але найбільше рве серце - скільки таких дівчат, жінок, мам, сестер, які щодня вивішують некрологи, повідомляють час і місця прощання.Як то все вивезти…І мені страшно.Страшно питати Оксана Боркун - дружину загиблого Володі Гунька - скільки в їхній спільноті дружин загиблих героїв нині рядків у списку прізвищ.Я просто лишу це оголошення тут.У Вінниці зовсім скоро відбудеться виставка картин і музично-поетичний фестиваль МАЄМО ЖИТИ .Пам‘ятаєте, минулого року такий був і ми там ще зібрали гроші на тачку для 3 ОШБр?Картини там написані дружинами героїв.Поети і музиканти - щирі, як ніби на першому прослуховуванні.А іще там покажуть кіно про дітей, що народилися вже після загибелі захисників.Оксанко, Olga Pinskaya, Juliia Seliutina, дякую.Яущо будете поруч - завітайте, підтримайте.Майте тиху ніч.