Я бачу, як багато жінок використовують вивчення теми Великої Матері як спосіб підвищення власного его, не проникаючись її онтологічною основою. Так виникають нові профанні «групки», які поступово проникають і у відьомство. Священне жіноче, зв’язок із природою, розуміння її через тіло, усвідомлення ролі жінки як Джерела зводиться до примітивної формули: «чоловік має поклонятися мені як богині». Безпосередньо, через вплив патріархальної системи й розмиття багатьох меж, чоловіки зробили те, що зробили, і жінка справді часто ставала лише функцією, ресурсом або доповненням до чоловічого життя. Але визначення себе як форми, яка вимагає особливого ставлення, конкуренція з іншими жінками й боротьба за статус «справжньої богині» нічого принципово не змінюють. Жінка при цьому залишається всередині тієї самої патріархальної парадигми, лише міняючи знак на протилежний. Велика Матір у своїй космологічній основі не має форми. Якщо ми говоримо про неї як про Всесвіт, Першопринцип, буття, з якої виникають усі форми, то неможливо звести її до жіночого тіла, певного типу зовнішності чи соціальної ролі. Форма належить проявленому світу, Велика Матір як Джерело передує формі й охоплює її. Тому ототожнювати Велику Матір виключно з жінкою як біологічною істотою — таке саме спрощення, як зводити чоловіче начало лише до чоловіка. Жінка може бути носієм і проявом певного принципу, але не вичерпує його собою. У цьому сенсі Велика Матір як Всесвіт не потребує, щоб хтось поклонявся її окремій формі. Вона містить у собі всі форми, включно з чоловічими й жіночими, народженням і смертю, тілом і духом, проявленням і розчиненням. Тому звернення до архетипу Великої Матері вимагає певної зміни оптики. Йдеться про здатність бачити себе частиною процесу життя, а не проголошувати себе його центром. Жінка як Джерело не означає, що всі навколо мають обслуговувати її потреби. Джерело саме по собі не потребує доведення власної величі. Воно дає початок, живить, трансформує і водночас залишається включеним у більший природний цикл. Якщо чоловік має підтверджувати мою цінність поклонінням, якщо моя жіночність потребує постійного визнання ззовні, якщо я будую власну ідентичність на тому, що «я вища за інших жінок», то центр системи все одно знаходиться зовні мене. І тоді виникає питання: що залишається від жіночої ідентичності, коли прибрати потребу в чоловічому поклонінні, соціальному статусі, сексуальній бажаності та постійному порівнянні з іншими? Саме тут починається складніша робота із сакральним жіночим. Велика Матір може бути не дзеркалом для нашого его, в якому ми хочемо побачити себе особливими, а принципом, перед яким наше окреме «я» втрачає свою центральність. Її масштаб значно більший за людське его. І якщо після всього цього від Великої Матері залишається лише вимога, щоб чоловіки називали мене богинею, то ми, можливо, так і не вийшли за межі тієї системи, проти якої намагаємося протестувати.