Найперший

Пам'яті Да ВінчіСвітанок зрить гаряче серце в тілі,Що сонцем тьму розвіює у млі. Не боги - звір. Божественне в людині! Стилетом став двух кольорів судьби! Незрима путь жадала з тебе слави,Лиш ти зборов в двобої хижу смерть. Рука здригнула. І в бою, і знову. Зродився, келих свій іспивши вщерть! Не взнавши втоми, загудів Дніпро,Яри істоптані, й згорівші кручі. Ти лезом був двосічнив - став пером,Бахмуту, степу дикого, та Бучі. Ти кайданам обравши зброю,За Богом в бій один пішов. Найкращий. Був лише собою. Свою пролив за зграю кров. Один втримав навалу в мертвім лісіЗалізний лицар. Хрещення в землі. Метал, бетон й гармати. Плоть і кров! У янголів розгрузки й мозолі. Історія своїх знайде й запишеКрізь серце, чистим в слові од боїв. Сьогодні ж ми зустрінемо світанокЗ твоїм вогнем, що ти колись узрів. А завтра - путь. Найдовша в світі путь. У серці смерть, що ти для нас зборов. Палахкотить сузір'ями майбуть. Вогонь новий з зруйнованих оков. Горять сьогодні нові зоріКрізь дим снарядів та пожеж. Ти ж був у вічному полоніЗ кісток й набоїв сталих меж.— Олександр Мєняйлов «Данте»

МЕТАРОМАНТИКА™