Лазю по тредсу, вишукую трешатінку.От, знайшла.Скажіть, пажалуста, що боєць зробив не так і шо він повинен був зробити?***Декому стало цікаво про віру в щось потойбічне чи в Бога на фронті. Що ж, поділюсь. Січень 23го, околиці Бахмуту, мережа траншей тяп-ляп викопаних та зʼєднаних між собою. Атака пі*арів. Щільний обстріл арти. Прильот, запах гарі, пороху, пекучий біль в нозі вище коліна. Нога на місці. Кров проступає. Робити детальний огляд тупо немає часу, бо поруч побратими яким не так пощастило. Накладаю турнікет. Намагаюсь допомогти іншим, поки побратими не виганяють мене рухатись в зворотній бік траншеї.Бо я заважаю. Нога не працює через порушений кровообіг. Відштовхуючись руками від країв траншеї, десь пригаючи на одній, долаю метрів 200. В якийсь момент сили просто полишають мене. Я лягаю на землю і розумію що відключаюсь. І єдине, що приходить в голову - молитва. Останні слова мої були «допоможи вижити заради мами» бо по суті, ми єдині рідні люди один в одного. Далі буде текст, який не рекомендується читати новобранцям чи медикам, бо це поза протоколами, хоч це мене і врятувало.Як тільки я сказав крайні слова алгоритм дій народився сам по собі, ніби на автоматі. Я розрізаю штани, оглядаю рану. Вона фактично чиста, бо вся кров пішла в підштанники та штани. Плюс вчасно та якісно накладений турнікет. Засипаю рану целокосом та відпускаю турнікет намагаючись контролювати його. Кров проступила, але не сильно. Заматую гемостаттчнти бинтом, і відпускаю ще на пів оберта. Далі ізраїльський бандаж з тиснучою повʼязкою. Після чого відпускаю турнікет.Як тільки я це зробив, до мене повертається свіжий розум, я ніби вийшов на свіже повітря з задушливого приміщення. Далі спробував встати, кістка не зламана, а от же я можу рухатись. Власне це і допомогло мені дійти до суміжників, які знаходились в 4 км від нас. А так, швидше за все, я просто заснув би в траншеї. Не найстрашніша смерть, але краще вже жити. Тому так. Я вірю в Бога.