And then - when. На гороб'їний скок п'ятого року війни, на сьомому році панування зайд, непорівняного ні з чим уже в підручниковій історії подвигу українського народу, єдиної справжньої сили субконтиненту - слід усе ж сказати: ми дотриваємо, і не здамося, бо це навіть і фізіоліогчно неможливо. В більшості аспектів ми навіть є певним (хв)еноменом. Щось порівняне до ізраїльтян та ірландців на довших відрізках. Важливо, що ми допомагаємо одне одному багатомільйонною мережею. Важливо, що природа поточної влади, остаточно дискредитованої, нас не дивує і не демотивує з першого дня (хоча з першого ж свого дня вона умисно шкодить українським перемогам та витривалості нації). Так, це додаткова важка обставина - як у радянських солдатів зі Сталіним - оце днями переглядав ордени і медалі дідів і бабок, прадідів і прабабок. Там ще за царя та цісаря. Якось мені батько показував таку здоровезну залізну монету (до речі, де вона, подумав дракон Смог), і казав що навіть уже за Совітів на Дону це була ціна корови, або й двох. Ну, добре, нас пограбували далеко не вперше, і за ці 35 років, училися-навчилися чомусь, і ми наближаємося до 4-ї чи 5-ї (Юрцю Романенко, я заплутався) своєї республіки. Може й конституційної монархії ( це те саме - парламентська республіка з корисним додатком). Я не можу сказати зараз - що буде завтра, тому що це брехлізм, я думаю про дещо інше. Я думаю про наш народ, згадую що й юний (тепер ізнов "квазі" -але-депутат ПАРЕ) Марко Фейгін там був (а я -на 10 років пізніше од нього), на Балканах, про те як Тигри Арканові спливли ці строфи - "Српскі народ", щоб усіх завести. Наш народ - сміливіший, далекоглядніший, витриваліший від "історично найдавнішого" сербського. Нам дуже важко - факт (вираз із 1920-х), але крім нас у нас особливо-то нікого й немає. Коли десь на черговій трасі, під дешеву каву курячи з піксельними керманичами залізного каравану, думаєш - таки ні, ми навчилися. Всередині нашого страждівного та залізнобокого народу зради немає. А щодо злодійкуватої та неукраїнської верхівки - штош, це тепер її проблеми. Їм мені не хотілося би сказати нічого. А лікарці яка приходить на роботу десь на Верховині, світла нема добу, тощо, і зітхає - хочеться сказати: ми з тобов.